Сповідь у камері смертників
- Автор: Лук'яненко Левко
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Журнал «Вітчизна»
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Сповідь у камері смертників». Краткое содержание книги:
Стародавні римляни казали: «Хто користується своїм правом, нічиїх прав не порушує». Закон дає Україні право виходу зі складу Союзу РСР.
Використання Україною цього права не порушує прав жодної союзної республіки, і з їхнього боку немає законних підстав чинити перепони Україні до виходу з Союзу.
Якщо Конституція проголошує це право, то використання його є нормальний правовий процес. Це, між іншим, означає, що наша пропозиція скористатися правом виходу не має в собі екстремізму, а ми не є екстремістами. Навпаки, для безболісного і найсправедливішого розв'язання складних проблем, що виникають з відокремленням України, доцільно буде пропонувати створення погоджувальної комісії з повноважних представників уряду України, Московщини та інших 13-ти союзних республік.
VIII. ЧИ СЛІД ГОВОРИТИ НА ПОВЕН ГОЛОС
Всі українські політичні в'язні, яких я зустрічав з початку 60-х років і до 1987 року, думають про одне й те ж — незалежність України.
Проте, знаючи, що за це б'ють найболючіше, чимало під слідством для зменшення кари намагалося зводити свою вину до захисту мови, освіти, культури. КДБ приймав цю хитрість і у слідчих документах: називав антисовітською пропагандою національне просвітянство. Аби мати підстави казати світові, що боротьба за самостійність закінчилася з розгромом бандерівщини (яку було брехливо оголошено витвором німців під час війни), КДБ уперто уникав писати в документах справжню мету звинуваченого. А втім, це формальний бік справи. Чи вдавалося арештованому обдурювати КДБ по суті? Ні в якому разі і ніколи! Голови КДБ УРСР генерали Никитченко, Федорчук, Муха та їхні підлеглі на підставі великого числа спостережень чудово знали, що коли вже людина побудчлася до захисту національної мови й культури, вона логікою свого духовного зростання неодмінно доходить думки про необхідність державної незалежності, і якщо зараз ще чітко не сформувала собі цю думку, то неодмінно сформує. Далебі, з якої рації самостійність українцям має принести зло, коли 150-ти іншим народам світу вона приносить добро?!
Гра арештованого в заміну прагнення до самостійності турботами про культуру розв'язувала руки московській пропаганді на тему щастя й розквіту України у складі Союзу, але зовсім не полегшувала долі арештованого, і за свою нібито просвітянську діяльність він діставав строк, як за справжню самостійщину. Вигравав КДБ, а не арештований. Позаяк кару діставав як за самостійщину, то й немає розумних підстав заміняти справжню мету безневинним просвітянством. Ніхто нікого тут не обдурює. І ми КДБ, і він нас дуже вже добре знаємо (маю на увазі не персонально, а як дві протилежні сили; рух зз незалежність і установа душителів незалежності), щоб хтось міг когось обдурити. Від відкритого декларування патріотами свого прагнення до незалежності строк ув'язнення не був би більшим, зате ширше б розходилася центральна ідея — така проста і зрозуміла всякому пересічному українцеві, тоді як обертання слів на судах (а пізніше і в заявах) навколо мови й культури малозрозуміле робітникові й колгоспникові і мало їх гріє. Отже, окупаційну адміністрацію не обдурюємо, а свій простий люд залишаємо в тумані.
Перебудова вимагає нового мислення. Ця вимога стосується і до нас.
Ми теж повинні вчитися відкидати паліативи і називати речі своїми іменами. Причому слід узяти до уваги ще ту обставину, що простий народ до такого крутійства думки, до якого дійшла так звана інтелігенція, ніколи не доходив, отже, й повернення до чесної прямої мови вимагає від інтелігенції більших зусиль, аніж від простого люду.
Народ живе, доки в нього живе усвідомлення своєї окремішності та прагнення до самостійності. Тож задля збереження нашої нації не затуманюймо двозначними словами наше справжнє самостійницьке єство!
Будьмо ж правдиві й сміливі!
Грудень 1988 року — Січень 1989 року, с. Костарево Парабельського району Томської області.
ЛЕВКО ЛУК'ЯНЕНКО: «НЕМАЄ ІНТЕРЕСІВ ВИЩИХ ЗА НАЦІОНАЛЬНІ. ВОНИ ВЕРШИНА, ВИЩОЇ ВІД ЯКОЇ НЕМА»
Голова Української республіканської партії (УРП), депутат Верховної Ради УРСР відповідає на запитання кореспондента журналу «Вітчизна» Леоніда Єфімова.
— Признаюсь вам, Левку Григоровичу, що за словами одного прокурора, котрий був причетний до вашого засудження, я уявляв собі вас мало не як відчайдушного терориста з бомбами у всіх кишенях.