Гобіт, або Туди і Звідти
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- Переводчик: О. О’Лір
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Гобіт, або Туди і Звідти». Краткое содержание книги:
Написаний професором Толкіном для власних дітей, «Гобіт» відразу ж по виході у світ зустрів палке схвалення. Ця дивовижна історія, цілком закінчена та вивершена, водночас є преамбулою до «Володаря Перстенів». Видання, прикрашене чудовими ілюстраціями Алана Лі, задовольнить навіть найвибагливіших читачів.
Більбо та ґноми отримали велику поживу для роздумів — тож вони більше не ставили питань. Перед ними лежав іще довгий шлях. Вони то брели схилами вгору, то спускались у видолинки. Ставало дедалі спекотніше. Часом вони відпочивали під деревами, і тоді Більбо почувався таким голодним, що готовий був їсти жолуді — якби вони вже достигли і попадали на землю.
У другій половині дня вони стали помічати великі латки квітів — і кожен вид ріс окремо, ніби їх тут навмисно вирощували. Переважно то була конюшина — буйні зарості рожевої польової конюшини, червоної конюшини та розлогі ділянки низенької білої конюшини, що солодко пахла медом. У повітрі стояло гудіння, бриніння та дзижчання. Скрізь метушилися бджоли. І які бджоли! Більбо таких ніколи не бачив.
«Якщо одна з них мене вжалить, — подумав він, — я розпухну вдвічі!»
Бджоли були більші за шершнів. Трутні — набагато більші, ніж ваш великий палець, і жовті смужки на їхніх чорних-пречорних тільцях блищали, мов розтоплене золото.
— Уже близько, — сказав Ґандальф. — Ми вступили в його бджолині пасовища.
Через якийсь час вони підійшли до шерегу могутніх старезних дубів, а далі — до високого тернового живоплоту, крізь який не можна було нічого побачити, ані перелізти через нього.
— Вам краще зачекати тут, — звернувся чарівник до ґномів, — а коли я покличу чи свисну, підходьте слідом за мною — ви побачите, куди я піду, — але тільки парами, пам’ятайте, парами з проміжком у п’ять хвилин. Бомбур найтовщий і зійде за двох — йому ліпше йти самому наприкінці. Ходімо, пане Торбине! Десь тут мають бути ворота. — Із цими словами чарівник попрямував уздовж живоплоту, потягнувши переляканого гобіта за собою.
Невдовзі вони підійшли до дерев’яних воріт, високих і широких, за якими було видно садок і купку низеньких дерев’яних будівель, — деякі з них були криті соломою і складені з грубих колод: клуні, стайні, повітки і довгий низький дерев’яний будинок. З південного, внутрішнього, боку високого живоплоту стояли довгі ряди вуликів із солом’яними дашками у вигляді дзвіночків. Повітря сповнювало дзижчання гігантських бджіл, які літали туди-сюди, то залазячи у вічка, то вилазячи з них.
Чарівник і гобіт разом штовхнули важкі скрипучі ворота і попростували широкою доріжкою до будинку. Кілька коней, таких доглянутих, що аж вилискували, підбігли до них риссю по травичці й пильно подивилися на прибульців надзвичайно розумними очима, а потім помчали назад до будівель.
— Побігли сповістити його про прибуття чужих, — сказав Ґандальф.
І ось вони досягай подвір’я, обмеженого з трьох боків дерев’яним будинком і двома його довгими крилами. Посередині лежала велика дубова колода, а поруч валялося багато обрубаних сучків. Біля колоди стояв височезний чоловік із густою чорною бородою та чорним волоссям, із великими голими руками та ногами, на яких вигравали вузлуваті м’язи. Він був одягнений у вовняну туніку до колін і спирався на велику сокиру. Коні стояли коло нього, тицяючись мордами йому в плече.
— Ух! Ось і вони! — сказав він коням. — На вигляд безпечні. Ідіть собі! — Він зайшовся гучним розкотистим реготом, поклав сокиру на землю і рушив назустріч гостям.
— Хто ви такі, й чого вам треба? — запитав він грубувато, зупинившись навпроти них і подивившись на Ґандальфа згори вниз.
Щодо Більбо, то він легко міг би прошмигнути поміж ногами того чолов’яги, навіть не пригинаючи голови, щоб не зачепити торочок його брунатної туніки.
— Я Ґандальф, — відказав чарівник.
— Ніколи не чув про такого, — пробурчав чолов’яга. — А це що за карапуз? — запитав він, нахиляючись над гобітом і насуплюючи кущуваті чорні брови.
— Це пан Торбин, гобіт доброго роду та бездоганної репутації, — відповів Ґандальф.
Більбо вклонився. Він не мав капелюха, щоб зняти його, і страшенно ніяковів через одірвані ґудзики.
— Я чарівник, — вів далі Ґандальф. — Я чув про вас, хоча ви про мене — ні. Але, можливо, ви чули про мого доброго кузена Радаґаста, який живе на південній окраїні Морок-лісу?
— Так, здається, він непоганий хлопець як на чарівника. Раніше я час від часу бачився з ним, — відказав Беорн. — Що ж, тепер я знаю, хто ви чи за кого себе видаєте. То чого ж вам треба?