Гобіт, або Туди і Звідти

— А чому вона зветься Візкамінь? — спитав Більбо, йдучи поруч із чарівником.

— Він назвав її Візкамінь, бо це підхоже слово. Він називає такі скелі «візкаменями», а ця — Візкамінь із великої літери, бо тільки вона розташована біля його дому й він добре її знає.

— Хто називає? Хто її знає?

— Хтось, про кого я говорив, — це вельми поважна персона. Вам усім слід бути дуже чемними, коли я вас представлятиму. Напевно, я буду рекомендувати вас не всіх одразу, а по двоє, а ви мусите бути обережні, щоб не роздратувати його, бо інакше — бозна, що може трапитись. У гніві він страшний, зате доволі лагідний, коли в доброму гуморі. Однак попереджаю вас: розгнівати його легко.

Почувши, про що чарівник розмовляє з Більбо, ґноми з’юрмилися навколо них.

— Це той самий тип, до котрого ви нас зараз ведете? — питали вони. — Хіба ви не могли знайти когось легшого на вдачу? І чи не пояснили б ви все це трохи зрозуміліше? — і таке інше, і таке інше.

— Так, це він! Ні, не міг! І я пояснив усе дуже доступно! — сердито відповідав чарівник. — Якщо хочете знати більше, його звати Беорн. Він дуже сильний — і він міняє шкури.

— Що? Кушнір? Той, хто називає шкурки кроликів кролячим хутром, якщо не вдається видати їх за білячі? — вжахнувся Більбо.

— О, сили небесні, ні, ні, НІ, НІ! — обурився Ґандальф. — Не будьте дурнем, пане Торбине, якщо ваша ласка, — і, в ім’я всіх чудес, Більбо, не згадуй слова «кушнір», доки перебуваєш у радіусі ста миль від його дому, — ні слів «шуба», «шапка», «муфта», «килим», ані інших, таких самих недоречних, слів! Він міняє шкури. Тобто він міняє свою власну шкуру: часом набуває подоби велетенського чорного ведмедя, часом — кремезного та дужого чорнявого чоловіка зі здоровенними руками й величезною бородою. Я не можу розповісти тобі більше, хоч і цього має бути досить. Одні кажуть, що він ведмідь, який походить із великого стародавнього роду гірських ведмедів, які жили в горах, доки туди не прийшли велетні. Інші кажуть, що він чоловік, чиїми предками були перші люди, котрі жили в цих землях до того, як сюди внадився Смоґ та інші дракони, і до того, як ґобліни перебралися з Півночі в тутешні пагорби. Не можу сказати напевно, але мені здається, що остання версія правдоподібна. Він не з тих, у кого можна щось випитати.

Так чи інак, на ньому немає жодних чарів, окрім його власних. Він живе в діброві й має великий дерев’яний дім; у людській подобі тримає худобу та коней, майже таких самих чудесних, як він сам. Вони працюють на нього і розмовляють із ним. Він їх не їсть — ані не полює на диких звірів. Натомість тримає вулики — багато вуликів із великими лютими бджолами — і харчується переважно вершками та медом. У ведмежій подобі він забрідає далеко від дому. Одного разу я бачив, як він сидів уночі сам на вершині Візкаменя, дивлячись на місяць, що заходив за Імлисті Гори, — і я чув, як він ревів ведмежою мовою: «Настане день, коли вони вигинуть і я повернуся назад!» Тому я й схиляюся до думки, що колись він зійшов із гір.