Міжконтинентальний вузол
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Славін #2
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво політичної літератури України
- ISBN: 5-319-00081-2
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Міжконтинентальний вузол». Краткое содержание книги:
— Ми просили б вас не зустрічатися з ним… І не розмовляти. Навіть по телефону… Було б добре, аби ви негайно поїхали в службове відрядження, командування в курсі справи, Олексію Карповичу. Щодо того, чи міг Кульков позичити в когось сто карбованців перед тим, як іти на преферанс, то це цілком робоча версія, я доручу моїм товаришам подумати над нею…
— Він, до речі, позичав у якогось свого приятеля велику суму, коли купував машину… Не пригадую, як того звали…
— А професія?
— Лікар-гомеопат.
— Грає в преферанс?
— Ні. Мені здається, ні. В усякому разі, з нами не грав… Я, знаєте, не люблю нових людей, вважаю за краще зустрічатися з тими, з ким зв'язаний по роботі чи давньою дружбою…
— З Кульковим ви зв'язані по роботі?
— Звичайно… Хоч в останні роки стосунки в нас, я сказав би, переросли в приятельські… Та ні, не може бути того, про що ви думаєте! — генерал знову сплеснув руками. — Він же має виходи на ракетні справи, на оборону, що ви, товаришу дорогий?!
Славін кашлянув і, відчуваючи якусь скованість від того, що не міг одвести погляду від зірки Героя на кітелі генерала, спитав:
— Кульков… Чи Іванов… Вони вели з вами розмови з тих питань, які стосуються категорії особливої секретності?
— Кульков знає не менше за мене, полковнику. Якщо не більше. Він скрізь супроводжує академіка Криловського, помічник по зв'язках з оборонною промисловістю, що ви хочете… Це страшно, коли він… Ні, я не можу повірити, ніяк не можу повірити…
— Коли ви познайомилися з Кульковим?
— Під час випробувань ракет… Років п'ятнадцять тому…
— Пригадуєте, за яких обставин?
— Ми, здається, поверталися до Москви в одному купе…
— А потім?
— Десь через рік зустрілися на нараді… Я його підвіз додому, він запросив випити чаю, — ми накурилися до очманіння на цій нараді, сиділи з ранку й до пізнього вечора…
— Він тоді жив сам?
— Ні, чому ж? З Лідочкою… З Лідією Афанасіївною… Це його дружина, дуже гостинна жінка…
— А потім? — повторив Славін.
— Потім… Стривайте, потім він відпочивав зі мною в одному санаторії, там ми й сіли за пульку на пляжі…
— Азартний гравець?
— Ну, що ви! Я ж кажу: ми знімаємо преферансом стрес… Гена… Кульков, між іншим, був якийсь дивний під час останньої пульки… У ту п'ятницю він грав дуже нервово, такого з ним ніколи не було…
— До цього він програвав спокійно?
— Плюс мінус десять карбованців, — та який це програш?! При його зарплаті… А в п'ятницю він без упину темнив, дріб'язково торгувався, немов дратував сам себе… Але ви розпитуєте про нього як про злочинця, полковнику!
— Про злочинця допитують, Олексію Карповичу. Я поки що питаю про нього, як про свідка, який розплатився купюрою сотенної вартості, присланою ЦРУ.
— Ні, я ж відчуваю, ви його підозрюєте…
— Погано, якщо я дав вам підставу так думати… Я не маю права на підозру, це протизаконно… Скажіть, у вас ніколи не виникало якоїсь неприязні до когось із тих, з ким ви грали в Іванова у преферанс?
— Ні, — зразу ж відповів Шумяков. — Це нечесно: бувати в домі, де тобі хтось або щось не подобається…
— Поведінка ваших партнерів усі ці роки була бездоганна?
— Так… Мабуть… А втім, якось мене трохи вразила безапеляційність Єгора…
— Іванова?
— Так.
— У чому вона полягала?
— Він дуже люто нападав на свого колегу…
— Яхминцева?
Генерал глянув на Славіна по-новому, оцінююче:
— Вам і це відомо?
— Так.
— Я тоді сказав йому, що негаразд так злісно говорити про того, з ким працюєш… А Єгор відповів, що про гробаря думки він інакше говорити не вміє…
— А Кульков?
— По-моєму, Кульков підтримав мене… Правда, він попросив Єгора розповісти, яку нову ідею Яхминцев закопує…
— Іванов пояснив?
— Здається… Та він пояснив мовою рівнянь і формул, але ж це не мій фах, — генерал вимучено всміхнувся…
— Кульков добре орієнтується в тому, що робить Іванов?
— Звичайно… Колеги…
— Але Кульков, як я чув, не дуже ціниться, як учений… На докторську дисертацію так і не потягнув.
— Це якраз можна пояснити: завжди зі своїм шефом, то на випробуваннях, то на об'єктах, що будуються, а на себе в нього просто немає часу.
— А ви не пригадуєте чогось такого в характерах ваших партнерів, у їхній манері поведінки, у вчинках, словах, нарешті, що здивувало, обрадувало чи, навпаки, збентежило б вас?
— Ні. Я ж відповів: коли б мене щось одвернуло від людини, я не зміг би з нею більше спілкуватися, така вже в мене вдача… Якщо пориваю, то назавжди.