Сад спочилих котів

«Я торкаюся дна», — сказав високий на зріст. «А я вже стаю на коліна», — відповів йому спереду той, що був середнього зросту. Тепер їхні голови завмерли над водою. «Годі! Ми вирішили вилазити на берег», — промовив високий на зріст. «Еге», — відповів той, що середнього. Високий його передражнив: «Ге-є-ге-є!» Вони засміялися. То були схвальні вигуки в мові якоїсь дуже далекої країни. Парубки знали про це з фільмів. «Так швидко не вилазять, — сказав високий. — Ми випірнули і впевнені, що не задихнемося, але наші вороги ще не знають… Вони є чи немає?! Якщо є, то хто?!.» Друзі ледь стримували сміх. «Рачкуймо вперед, залишаючись у воді, — підхопив цю забаву середній на зріст. — Коли буде геть мілко, поповземо на животі, підводимося біля самого берега, ге-є-є?» «Ге-є!» — дав згоду той, що вищий. Але більше вони не сміялися; вирішивши поволі вибиратися з далекого моря на берег, хлопці тепер перевтілилися у ногатих, рукатих водяних істот з не менш далеких епох. Лізли вперед. Пластували. Поволі, тихцем. Вони прагнули відчути, пережити на собі всю обережність тих первісних істот, які вибралися на суходіл. Потім їхні спини потроху нагрілися на сонці, почали засмагати, колючий пісок шкрябав груди, галька совалася під пузом; нарешті руки боязко потяглися до сирого, проте не покритого водою піску. І середній, і високий на зріст побачили, як чотири передні кінцівки, до яких вони давно звикли, одна за одною встрягли в пісок. На місцях, котрі вкрив пісок, пальцях та п’ятах виблискувала мокра луска сірого, із ледь зеленуватим відтінком, кольору. Вони боязко роздули животи. Підвели голови. Поволечки важко покрутилися в різні боки. Їхні велетенські кольорові плями видавали на піску різкі, пронизливі звуки. Неквапом обернувшись один до одного, вони угледіли гігантські яблука своїх застиглих, потьмянілих та голих із потрісканими обідками очей. Виповзли на суходіл. Коли вищий із них плазував біля уламка якоїсь дошки, цвях, що стирчав у ній, залишив йому довгий білуватий слід на здухвині. Щойно та білувата лінія порожевіла, і з неї потекло цівкою кілька крапель крові, той, що середній на зріст, націливши очі на сусіда, вже зібрався сказати: «Поглянь! Наша кров досі червона!» Натомість високий хотів вигукнути: «Ой! Боляче!» Обидва зустрілися очима. Нерухомо обмінювалися поглядом, довго-довго. З розтуленими ротами. З яких не пролунало жодного слова, навіть буркоту. Не могло пролунати.