Замогильні записки
- Автор: де Шатобриан Франсуа Рене
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-5103-5, 978-966-03-7019-7
- Переводчик: Володимир Верховня
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Замогильні записки». Краткое содержание книги:
«Замогильні записки», які Шатобріан дозволив опублікувати лише після своєї смерті, – за жанром звичайна автобіографія, та водночас це грандіозна історична хроніка, в якій ідеться про один з найбурхливіших періодів в історії Франції (Революція, Імперія, Реставрація, Сто днів, друга Реставрація, Липнева монархія), змальовано портрети Мірабо і Лафаєта, Талейрана і Наполеона, описано Ніагарський водоспад і швейцарські Альпи, Лондон 1794-го, Рим 1829-го і Париж 1830 року…
Назавтра я збирався зробити візит сахему племені онондога; я прибув у його селище о десятій ранку. Мене одразу обступили молоді дикуни, які щось намагалися розтлумачити мені своєю мовою, вставляючи англійські фрази і французькі слова; вони дуже галасували й вельми раділи – так само поводилися перші турки, яких я згодом побачив у Короні, ступивши на грецьку землю. Ці індіанські племена, що живуть між землями, які недавно розорали білі, володіють кіньми і чередами; хатини їхні повні начиння, купленого, з одного боку, у Квебеку, Монреалі, Ніагарі, Детройті, а з другого – на ринках Сполучених Штатів.
Мандруючи Північною Америкою, можна зустріти у диких племен, яких не зачепила цивілізація, різноманітні форми правління, відомі народам цивілізованим. Ірокезам, здавалося, призначено було самою природою підкорити собі інші індіанські племена, але прийшли чужоземці й почали виснажувати їхні сили та пригноблювати їхній дух. Безстрашні ірокези нітрохи не здивувалися вогнепальній зброї, коли її вперше застосували проти них; вони стійко зносили посвист куль і гуркіт гармат, немов чули їх все життя; можна було подумати, що вони надають їм не більше значення, ніж бурі. Як тільки вони змогли роздобути собі мушкети, вони навчилися стріляти влучніше, ніж європейці. Вони не відмовилися від палиці, ножа для зняття скальпів, лука і стріл, але додали до них карабін, пістолет, кинджал і сокиру; та їх бойовий дух такий сильний, що й усієї цієї зброї їм, здається, мало. Обвішані смертоносними винаходами Європи та Америки, з прикрашеною пір’ям головою, з порізаними вухами, різнобарвними смугами на обличчі і кривавим татуюванням на руках, ці герої Нового Світу так само страшні для глядачів, як і для супротивників, з якими вони б’ються за кожну п’ядь своєї землі.
Сахем племені онондога був старим ірокезом у найточнішому значенні цього слова; він зберігав традиції стародавніх пустель.
Англійці в своїх описах незмінно називають індіанського сахема the old gentleman. Так от, старий джентльмен геть голий; у ніздрі його просилено перо або риб’ячу кістку, голову, поголену і круглу, як головка сиру, іноді прикрашає обшитий галуном трикутний капелюх, що мусить викликати повагу у європейців. Хіба поступаюсь я у правдивості історикові Веллі? Вождь франків Хільперік мастив собі волосся згірклим жиром, infundens acido comam butyro, зеленив щоки, носив картату куртку і плащ із звіриних шкур; Веллі змальовує його володарем, який обожнює розкіш у всьому, аж до меблів та виїзду, сластолюбним аж до розпусти, який майже не вірить у Бога і глузує з його служителів.
Сахем племені онондога прийняв мене привітно і посадовив на циновку. Він говорив по-англійськи і розумів по-французьки; мій провідник знав ірокезьку: розмовляти було легко. Серед іншого старий сказав мені, що, хоча його народ від віку воював з моїм, ірокези завжди поважали французів. Він поскаржився на американців: він вважав їх несправедливими й жадібними і шкодував, що під час поділу земель, що належали індіанцям, володіння його племені не відійшли до англійців.
Жінки подали нам їжу. Гостинність – єдина чеснота дикунів, що уціліла серед пороків європейської цивілізації; відомо, якою була ця гостинність давніше: вогнище було тоді так само священним, як вівтар.
Коли яке-небудь плем’я, вигнане зі своїх лісів, або яка-небудь людина приходила просити притулку, вони повинні були виконати так званий танець прохача; хазяйська дитина підходила до порога і говорила: «Ось чужинець!» – а голова роду відповідав: «Дитино, введи чужинця у хатину!» Приходько входив у дім під захистом дитини і сідав у попіл біля вогнища. Жінки заводили пісню втіхи: «Чужинець знайшов матір і дружину; сонце сходитиме й заходитиме для нього, як раніше».
Ці звичаї немов запозичені у греків: Фемістокл у будинку Адмета стає навколішки перед вогнищем і обіймає юного сина хазяїна (можливо, вогнище бідної жінки, яким я знехтував у Мегарі, – те саме, під яким поховано урну з прахом Фокіона), а Улісс у будинку Алкіноя оплакує Арету:
Мовивши ці слова, герой підходить до вогнища і сідає в попіл. Я попрощався зі старим сахемом. Він був при взятті Квебека. Серед спогадів про ганебні роки правління Людовіка XV думка про канадську війну втішає нас, подібно до сторінки нашої стародавньої історії, що знаходиться в лондонському Тауері.
23
Гомер. Одіссея, VII, 146–148; пер. Б. Тена.