Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
Пострiли змiшалися iз дзвiнким «ура». Чубатi голови припадали до голiв, в могутнiх партизанських обiймах трiщали костi.
– Пантелiю, хоч не задуши, бо менi ще своїх побачити хочеться, – виривався з ведмежих обiймiв Микола Остапець.
Дмитро пiсля хвилинного забуття вiдшукав очима Андрiя i пiдiйшов до нього. Глибокi темнi очi хлопця сяяли таким захопленням, яке буває тiльки у дiтей i закоханих юнакiв. Не спускаючи погляду з сина, Дмитро сьогоднi по-новому пережив батькiвське почуття любовi. Вiн побачив у цьому стрункому пiдлiтковi не тiльки свою дитину, свою кров, а й свого товариша, захисника рiдної землi, землi, що уже прокидається, чуючи справжню весну.
I вперше за весь цей час йому захотiлося взяти сина на руки, почути бiля своїх грудей, понести, як колись нiс його у негоду. I, певне, син тiєю пiдсвiдомою течiєю, яка завжди наперед розкриває почуття рiдних по одному блисковi очей, руховi обличчя, недосказаному слову, зрозумiв свого батька, пiдiйшов до нього, простягаючи невеликi червонi руки. I Дмитровi здалося, що то не синовi руки вiн бере у свої, а охоплює саме щастя, щоб нiколи-нiколи не випустити його.
– Iз святом вас, тату.
– Iз святом, сину…
I пiшли поруч до почорнiлого лiсу, торкаючись плечем плеча, охопленi мовчазною радiстю i любов'ю до всього дивного свiту, до тiєї чистої таємницi, що твориться навколо, наближається до них.
– Тату, подивiться сюди, – трохи вiдiйшов од дороги Андрiй i показав пальцем на маленьку прогалинку, прикриту тонкою ковдрою зернистого вогкого снiгу. Посерединi прогалинки, навколо почорнiлого пня, кружатком пробилася земля, i па нiй закрасувалися першi, iще з заплющеними очима, пролiски, пiдходячи до самої лiнiї снiгу.
– Життя починається, – тихо промовив Дмитро, i цi слова легко i велично перенесли його у рiднi простори, що захлюпотiли пiд iскристим пiвднем пшеницями, i дiвочими пiснями, i солодкою тугою, од якої серце не завмирає, а збирається ширше охопити життя.
Опiвднi Дмитра i Тура викликали у штаб партизанського з'єднання.
– Ось вони, герої нашi, – привiтав їх Кошовий. – Вирушати на з'єднання з Червоною Армiєю готовi?
– Завжди готовi, Iване Васильовичу!
– Радянськi вiйська пiдходять до лiвого берега Бугу. Фашисти закрiплюються на правому. Нам треба скинути їх у воду, дати дорогу нашим танкiстам i пiхотi.
Палала, двигтiла i гримiла страшними громами березнева нiч. I коли ущухли на лiвому березi гармати, на правому, вздовж хвилястої лiнiї Бугу знялися угору червонi ракети.
Дзвiнкий холодок i напруга пробiгли по тiлу, коли Дмитро пiдняв в атаку свiй загiн. Заборсалась, задвигтiла навколо темрява, неначеб зводила i перекочувала густi м'язистi вiтри. Охкало i зiтхало пiд ногами п'янке бездорiжжя, чорне i крупчасте, немов розбухла гречана каша. Парувала земля, парували луги, i лiнiя Бугу вгадувалася по хвилястiй непохитнiй смузi туману, по блiдих сполохах ворожого вогню, по гуркоту розривiв.
Вiрилось i не вiрилось! Невже ця тумання стiна – остання» перепона? Невже Велика земля от-от з'єднається iз ними i огорне своїми дужими крильми замучений край, проллється живою водою над попелищами, приголубить материнською рукою своїх дiтей?
Вiрив Дмитро i вiрити боявся, стримуючи серце i думи. бо вони раз од разу починали забiгати вперед, так неждано освiтлюючи якусь милу картину, що починало щемiти в очах од фiзичного наближення усього, про що думалось i мрiялось. I аж до самих нiг котився холод, коли врiзалась несподiвана думка: а що коли щось трапиться на порозi щастя?.. Дурниця. Не трапиться. Злiсно вiдкидав її, i розум починав працювати тверезiше, входячи у звужене коло своїх обов'язкiв.
Пролунали першi пострiли партизанської артилерiї, i вогники розривiв, неначе багрянi гнiзда, вирiзьблялись аж за обрiєм, де була рiка.
Тисячне «ура!» грозою сколихнуло податливi набряклi луги. Задудонiли кулемети, глухо у вогкому надбережжi затрiщали автомати, рушницi.
В страшному, неспинному поривi вривалися партизани в траншеї, доти, i темiнь наповнялася синюватим мигтiнням пострiлiв, i намистами трасуючих куль, одчайдушною метушнею боротьби, передсмертними криками i хрипом. Запахло димом, прiсною кров'ю i солодкуватим пiдiпрiлим плавом.
Рукопашний бiй то вибухав iз новою силою в якiйсь мiцно укрiпленiй складцi берега, то завмирав, придушений багнетом i кулею. Уже надходив ранок, i поблiдли гнiзда розривiв, коли, кидаючи зброю, шинелi, усе добро, метнулись рештки очманiлого ворога бiгти в сiре бездорiжжя, попадаючи пiд кулi та на багнети резервних взводiв,
Пiдмиваючи хвилею ворожi трупи, тихо i спокiйно хлюпав бiля схвильованих од напруги i радостi бiйцiв зеленуватий Буг…