Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Уже з нiмцями знову заодно?
– Увесь час заодно. То була лялькова гра у сварку.
– Чого тобi туди пертися?
– Одному богу, правда, рогатому, служу.
– Ну, а коли нiмцiв розiб'ють, кому служитимеш?
– Хто заплатить. Хто бiльше дасть. Хто грiхи нашi прикриє. А такi знайдуться, ласi до чужої душi i шиї, – сказав загадково.
– А ти бiльш толково не можеш говорити?
– Розумним давно все ясно. У Черчiлля i iже з ним до червоних не дружба, а нiж за пазухою. – Витер пальцi об штани i важкий, обрезклий, поволi пiшов у свiтлицю.
Другого дня Карпо попрощався з сiм'єю i пiшов у лiси, а Сафрон почав ретельно готуватися до втечi з села. Полагодив у кузнi обидва вови – зима стояла безснiжна, пiдкував коней, упакував добро, забив дошками у кадубах сало та м'ясо, з потайникiв подiставав паперовi грошi та золото. В управi мало сидiв, а коли приводили до нього людей, кидав одно:
– Вiдправляйте в районну полiцiю.
Знав, що посилає на вiрну смерть i злiсно кривився:
– Не тiльки ж менi одному страждати.
Чуття зненавистi до всього живого переходило межi здорового глузду. Раз привели в управу його далеку родичку Барланицьку, що учора прийшла iз мiста i ще не встигла взятися на облiк.
– Ти чого прийшла сюди? Вiд вербовки втекла?
– Нi. Матiр провiдати. Захворiли вони, – вiдповiла молодиця, запнута стареньким бiлим платком.
– А чому на облiк не взялася?
– Вчора пiзно було.
– Ага… Покажи документи. – Довго розглядав папiрцi. Усе було в порядку. Але самий вигляд гарненької молодички дратував його, бо то було життя. Життя, яке так чiпко трималось його спустошеного тiла. I та мстива зненависть, що особливо у декого посилюється на старостi, оволодiває ним. Вiн навiть не може спокiйно бачити голубi, з вогким блиском очi, червонi непожмакованi уста, рожевий просвiт невеликого прямого носа.
«От вона зараз неначе збирається плакати, а в душi смiється з мене. Коли ж прийдуть червонi, першою тикне пальцем на старосту».
– Порядку й досi не знаєш? Не навчили?
– Дядьку, вiдпустiть. Хiба ж у вас нема дiтей?
– Помовч менi. Розумна яка… Пiди узнай, чи мати її хвора, – пошепки говорить до полiцая.
Служака згодом повертається i ще з порога повiдомляє:
– Лежить стара, простудилася.
«Прикидається, обоє, видать, хитрують», – недобрими очима дивиться на молодицю.
– Що робити iз нею?
– А ти як думаєш?
– Дати з пару лящiв та з порога турнути, щоб носом землю поорала. Хай знає порядок.
– А що, вона й досi не знає? В районну полiцiю вiдправити. Хай там розбираються.
I виходить iз управи, щоб не чути голосiння i слiз.
Знову захряс Великий шлях машинами, рябими, як тигровi пiтони, гарматами i забрудненим, обдертим вiйськом.
– Вiдступає фашист! – радiсними ластiвками розкрилювались звiстки, одна одної надiйнiша.
– Вiдступає, – тоскно водянистими очима дивиться на безлад i товкотнечу Сафрон Варчук. Чорним придорожнiм стовпом вiн стає на обочинi, наче ввалюється в землю. Як тяжко стало вiдривати вiд неї обважнiлi, забризканi болотом ноги i. не знати для чого плентатися в управу або на хутiр. Вiн би тепер навiть Горпину вiдправив в тюрму, бо й вона вiдчуває, радiє, що повернеться те, чого вiн найбiльше боявся.
Неждано-негадано до його дому пiд'їхала машина. I вiн зразу ж пiзнав, що бiля шофера сидить Альфред Шенкель. Зустрiч була радiсна для обох; балакучий обер-лейтенант довго не випускав зi своєї руки вогкої Варчукової, а очi його розтiкались своїм мiнливим мерехтiнням.
«Поганi дiла, коли вже фашистський офiцер так здоровкається», – зробив вiдповiдний висновок.
За столом похвалився, що думає виїхати iз села. Шенкель, поволi жуючи курятину, задумавсь, а потiм схвально закивав головою:
– Гут, гут… треба їхати.
Чокнулись i мовчки випили. За третьою чаркою Шенкель став iще балакучiшим i, ляскаючи Варчука по плечу, прискорено заговорив:
– Ти хороший хазяїн. Я їду додому, i ти їдь зi мною.
У мене будеш жити, господарювати.
– Це добре, – посвiтлiшав Варчук. – Тiльки як я кiньми поспiю за машиною?
– Як? – задумався на хвильку, зупинився бiг мiнливих краплин, очi стали жорстокими i жовтими. Потiм витягнув iз бокової кишенi блокнота i швидко написав адресу.
– Спасибi, – вклоняючись, щиро дякує i заховує папiрець у бумажник.
Пiсля третiх пiвнiв, щоб нiхто не бачив, Варчук, нагрузивши двi пiдводи добра, виїхав за ворота. Недовiрливо i похапцем попрощався iз жiнкою, що навiдрiз вiдмовилась їхати в чужу сторону, перехрестився на всi сторони i важкою ходою пiшов за першим возом.
Чвакало пiд ногами болото. Непроглядний туман окутав поля i лiси, в обличчя сiкла їдка холодна мряка. Вбираючи голову в синю старосвiтську бекешу, поволi мiсив грязюку i, неначе злодiй, оглядався по боках – боязко було стрiти когось iз односельчан.