Борва мечів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #3
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Борва мечів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: вересень 2013—грудень 2014 рр.
Перша редакція, виправлена: 21 лютого 2015 р.
— Що «хоча»? — заохотив Хайме, відчуваючи крихту сумніву.
— Ринграфа було розчахнуто навпіл. Одним чистим швидким ударом. Сталевий комір чудової роботи… увесь обладунок Ренлі був такий — найкращий. Як вона змогла таке зробити? Я сам спробував, і не зміг. Як на жінку, вона має неймовірну силу, і все ж навіть Горі знадобилася б важка сокира. Та й навіщо спершу вдягати на нього броню, а вже потім різати горло?
Юнак підняв на Хайме збентежені очі.
— Але якщо це не вона… невже таке могла скоїти якась тінь?!
— Запитайте її. — Хайме нарешті дійшов рішення. — Ходіть до неї, до цюпи в башті. Запитайте і вислухайте відповіді. Якщо ваша певність, що саме вона вбила князя Ренлі, не похитнеться, я подбаю, щоб її спіткала належна кара за злочин. Вибір я покладаю на вас. Вам вирішувати, винна вона чи невинна, засудити її чи відпустити. Я лише прошу судити по правді й вимагаю від вас у тім лицарського слова.
Пан Лорас підвівся.
— Словом лицарським і честю присягаюся судити її по правді.
— Тоді нашу розмову закінчено.
Юний лицар пішов був до дверей, але коло них обернувся.
— Ренлі вважав її якоюсь недоладною почварою. Жінка, вбрана у чоловічу броню… ще й прикидається лицарем…
— Якби він бачив її у рожевому шовку та мирійському мереживі, то й не здумав би скаржитися на броню.
— Я спитав його, навіщо тримати її коло себе, якщо вважаєш такою недоладною. А він відповів, що всі інші лицарі чогось від нього хочуть: замків, статків, шани… сама лише Брієнна не хоче нічого, крім віддати за нього життя. Коли я побачив, що він лежить скривавлений, що вона втекла, а ті троє цілі-цілісінькі… якщо вона невинна, тоді Робар та Емон…
Він не зміг доказати. Утім, Хайме теж не палав бажанням заглиблюватися у цей бік справи.
— Я б учинив так само, пане.
Брехня сама собою зірвалася з язика. Та йому здалося, що пан Лорас почувається за неї вдячним.
Коли юний Тирел пішов, Регіментар Королегвардії довго сидів у білому покої та міркував. Лицар Квітів так побивався за Ренлі, що в нападі божевілля вбив двох власних присяжних братчиків. Але Хайме навіть на думку не спало вчинити щось таке з тими п’ятьма, які не вберегли життя Джофрі. «Він був мій син, мій таємний син… Хто ж я тоді, що не схотів помститися за власну рідну кров та сім’я?» Було хоч пана Бороса убити — бо як інакше його здихатися?
Хайме зиркнув на пенька руки й скривився. «Треба щось із оцим робити.» Покійний пан Джаселин Бережняк носив залізну руку. А йому, напевне, краще пасуватиме золота. «Серсеї має сподобатися. Пеститиму її золоті кучері своєю золотою рукою, ще й до себе пригортатиму.»
Утім, рука могла зачекати. Насамперед слід було подбати про інші справи — про деякі несплачені борги.
Санса VI
Сходи до високого носа були круті та шорсткі. Санса охоче прийняла руку Лотора Брюна, щоб зійти ними. «Пана Лотора» — нагадала вона собі належне звертання; адже його висвятили у лицарі за хоробрість на Чорноводі. Щоправда, жоден справжній лицар не вдягнув би тих латаних бурих штанів, стоптаних чобіт і плямистого шкіряного кубрака, що мав на собі колишній сердюк. Кремезний пикатий чолов’яга з носом-бульбою та шапкою цупкого сивого волосся, Брюн рідко розтуляв рота для розмов. «Але сили він має більше, ніж здається.» Санса зрозуміла це з того, як легко він підняв її у повітря — наче вона зовсім нічого не важила.
З носа «Морського царя» виднілася нескінченна смуга голого кам’янистого берега — похмура, негостинна, вітриста, без жодного деревця чи кущика. І все ж бачити землю знову — то була велика розрада, бо на правильний шлях їм довелося повертатися довго і з неабиякими зусиллями. Остання буря віднесла їх геть від землі й лупцювала у бік галери такими хвилями, що Санса була вже певна: корабель потоне, і вони всі — разом із ним. Вона чула слова старого Озвела, що двох жеглярів змило у море, а ще один скрутив собі в’язи, впавши зі щогли.
Сама Санса вкрай рідко насмілювалася показатися на чардаку. Її мала бесіда була вогка і холодна, та все одно їй було надто зле дорогою, щоб виходити… зле від страху, зле від лихоманки, зле від морської хвороби… втримати у шлунку нічого не вдавалося, і навіть сон не бажав приходити. Кола вона заплющувала очі, то бачила, як Джофрі роздирає на собі комір і м’яку шкіру власної горлянки, а потім помирає зі шматочками скоринки пирога на вустах і винними плямами на жупані. Коли на туго напнутих линвах вищав і бринів вітер, вона згадувала про жахливий тоненький виск, із яким Джофрі намагався вдихнути повітря. Інколи Сансі снився і Тиріон теж.