І будуть люди

Отак і листувалася жінка з Протасієм — через чужих жінок та чоловіків.

Навесні позбулася коня: випустила голодну тварину на пашу, та об’їлася росяної трави, а вранці лежала непорушно посеред стайні. Коли земляки довідалися про це з листів своїх жінок та передали Протасієві, той відповів:

— Чого б ото я за твариною побивався, коли ось тут за людьми сліз не настачишся. Дасть бог, вернуся живим — іншу заведемо.

Але на те надій було мало, хоч Протасій твердо вірив, що його «ні поранить, ні вб’єть». Ходив траншеями, наче вулицями в своєму селі,— не пригинався, хоч кулі так і цьвохкали довкола його сірої солдатської шапки.

— Тєбє, падлєц, што, жізні нє жалко! — кричав на Протасія розлючений взводний. — Нє відіш развє, как он стрєляєт?

— Дак вона ж, ваше благородіє, усе мимо летить, — відповідав спокійно Протасій і пер собі далі, дратуючи високою шапкою ворожі кулі, що розлюченими шершнями носилися довкола.

І одна таки вцілила — кресонула по впертющій голові, аж іскри посипалися, і покотилася пробита шапка додолу, і сам Протасій, заливаючись кров’ю, м’яко осів на розквашене дно непривітної, наче довжелезна могила, траншеї.

— Це, видать, не німецька, — встиг іще прошепотіти він, непритомніючи.

Як тяжкопораненого, завезли його в далекий тиловий шпиталь, а жінці відписали, що Протасій, слава богу, живий, що куля його пожаліла — тільки поколупала черепок, а «мозгів не затронула». Була в тому листі прихована заздрість до земляка, якому пощастило: вилежуватиметься тепер він, як той пан, на білих постелях, дивись, доживе ще до кінця оцієї проклятої війни. Але Протасієва жінка не воювала на фронті, не гнила в окопах, не зависала на колючих дротах, прошита ворожими кулями, тому до неї ота заздрість не дійшла: обхопила жінка свою голову, заголосила немов по покійнику.

Та плач не плач, а жити якось треба. Відходила весна, хто зміг, давно уже обсіявся, Протасиха ж скопала лопатою город, посадила картоплю, гарбузи, квасолю, цибулю, висіяла укропу, петрушки та моркви, щоб було чим заправляти супи і борщі, на ниву ж махнула рукою; поправиться хазяїн та повернеться, то нехай уже сам дає їй лад.

Так і лишалося б оте поле, незоране та незасіяне. Наповзав би на нього пирій, заростало б воно височезними, на зріст людини, бур’янами, вовчими притулками, дичавіло б не один рік і не два, бо що можуть зробити безсилі жіночі руки? Так і лежало б воно, занедбане, похмурою латкою на святковому золотистому килимі Івасютиних хлібів, коли б не Оксен: не міг він дивитися на отаке запустіння омріяного лану і одного разу пішов до Протасієвої жінки.

Другого дня Оксен уже орав разом з старшим сином Протасієву ниву. Тріщав — чіплявся глибоким корінням за землю пирій, міцними ковтюхами спліталися бур’яни, але воли вигинали дужі спини, Оксен міцно тримав чепіги — і різав гострий леміш всю оту зелену нечисть, вивертав до сонця масні скиби чорнозему — поле знову ставало полем, а не пристановищем для бур’янів.