І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Повернувшись із каторги, Свирид якось відійшов од хазяйства: став розводити пасіку. Спершу саджав бджолині рої в колодки, згодом привіз із Яресьок кілька вуликів, а потім і сам став майструвати — ставити під крислатими яблунями акуратні бджолині будиночки. Звів добрячий курінь і, як тільки теплішало, перебирався туди. Не приходив навіть їсти до хати: їжу носили йому онуки, а часом і Олеся. Простували вузенькою стежкою в сад, спершу минали густий вишняк, аж тоді попадали на пасіку, поміж строгі шеренги вуликів, з льотками, оберненими до сонця.
Тут було дуже чисто, як у хаті на різдво чи Великдень. Ніде ні смітинки, густа прикошена трава слалася рівним килимком, алебастрово відсвічували побілені вапном стовбури яблунь, сонячні відблиски не металися наполоханими зайчиками, а спокійно лягали золотою фольгою, і дітям здавалося, що то дід попришпилював їх до трави, дерев та вуликів. Тут навіть вітер боязливо згортав розбишакуваті крила свої — тихенько погойдувався на вітті дерев, поглядаючи боязко на кремезного, похмурого чоловіка, що поволі походжав у бджолиному царстві, оглядаючи вулики.
І тільки бджоли почували себе тут легко й вільно: золотими кульками пролітали над головами, снували тоненькі невидимі струни, що виповнювали повітря стриманим гулом, обсіювали льотки, обліпляли щільники — діловиті, працьовиті, невтомні, і з раннього ранку аж до пізнього вечора несли та й несли мед у свої вощані засіки.
Свирид усе більше захоплювався пасікою, і Оксен, хоч і закидав іноді татові, що той зовсім збайдужів до хазяйства, в душі був задоволений: пасіка теж починала давати неабиякий зиск, а тато ще й нахваляється, що наступного літа, як, дасть бог, усе буде гаразд та не проморгають рої,— стоятиме в них у садку добра сотня вуликів.
При слові «сотня» Оксен аж здригається.
Скрізь, куди б він не йшов, про що б не думав, до нього в’язла оця цифра. Вагома, спокуслива, вона все більше оволодівала ним, зробила його майже забобонним. Він навіть гроші став лічити на сотні і, коли в нього в кишені бряжчало сімдесят, вісімдесят, п’ятдесят чи сорок копійок, не міг заспокоїтись, поки не округляв їх до сотні.
Коли збиралися на ярмарок і дружина зносила на воза важкого кошика з яйцями, питав:
— Скільки крашанок положила?
— Двадцять з половиною десятків. А що?
— Не могла триста?
— Та де ж їх набрати, коли кури не нанесли!
— Тоді п’ятдесят лиши вдома. Іншим разом продамо.
І таки добивався свого: віз на базар рівно дві сотні крашанок.
Оця цифра забрала над ним владу відтоді, як Оксен задумав округлити вісімдесят сім своїх десятин до ста. Десять купив якраз перед війною в пана: набридав його управителеві, возив йому подарунки, поки той намовив панка продати отой клапоть поля, що прилягав до Івасютиного, «бо на ньому, скажу я вам, Миколо Трохимовичу, наче чорти толочилися: що не посієш — ніщо не родить!..» Пан, спасибі управителеві, взяв невелику ціну. Правда, довелося дещо сипонути управителеві, але все ж обійшлося дешевше, ніж коли б він посунувся просто до пана.
Тепер лишилося купити три десятини. І їх не треба було далеко шукати, вони були поряд. Вклинилися в Івасютине поле, неначе заноза, не давали спокою ні вдень ні вночі. Коли б вони належали панові, то давно б уже перейшли до Оксена: не постояв би він за ціною, аби тільки стати власником отих десятин.
Та, на біду, те поле належало найупертішій на всю Полтавщину людині — Протасієві Некованому.
Скільки знали Протасія, він усе робив не так, як люди, а навпаки. Ще малим здирав із нього шкіру батько за оту віслячу упертість. Збирається, було, Протасій гуляти, надворі мороз, аж земля тріщить, батько й каже:
— Одягай, сину, кожуха і валянки та не забудь і рукавиці, бо прийдеш і без ніг, і без рук: бач, яке холодище надворі!
Протасій, що вже примірявся до валянок, відразу ж роздумає!
— І зовсім не холодно. То вам, тату, так тільки здається.
— А, вража дитино, так ти батька не слухатись! — закричить тоді батько, ухопить добрячу хлудину та й почне періщити нею впертющого вилупка.
Перереве, переплаче Протасій, а таки простягне руки за благенькими чобітьми, бо надворі ж — «аніскілечки не холодно»!
Повертається із забавок весь посинілий, пальці судомлять зашпори, а ніг уже зовсім не чути: стукотять, як дерев’яні.