Медлевінґери

Йоганнес схопив ліхтарика й повернувся на подвір’я.

— Ви ще тут? — тихо запитав він.

Малята сиділи на підлозі клітки в сіні й дивилися на нього.

— Захищайся! — закричала дівчинка. Хлопчик затулив рукою обличчя.

— Я міг би вас випустити, — мовив він.

— То відчини! — крикнула дівчинка. — Швидко!

— За однієї умови, — додав Йоганнес.

Хлопець обережно відвів руку від обличчя й витріщився на кишенькового ліхтарика, промінь якого Йоганнес спрямував тепер на землю, аби не сліпити тих двох.

— І йому не потрібен дріт? — запитав хлопець.

— Кому? — не зрозумів Йоганнес. Він усе ще тримався віддалік. Таки, здавалося, ті двоє і справді існують. Але, в такому разі, вони могли нести й загрозу.

— Та отому твоєму денносвіту! — пояснив хлопчина, і тепер голос його звучав уже не перелякано, а швидше схвильовано. — Ніякої сили струмів?

— За якої умови? — перебила його дівчинка.

— Що ви мене більше не кусатимете, — сказав Йоганнес. — І що не накиваєте п'ятами. Ви даєте мені слово честі, що не втечете і не кусатиметесь. І жодних витівок. Тоді я вас випущу.

Дівчинка просунула три пальці крізь сітку.

— Але ж це три умови! — наголосила вона.

— Моа! — дорікнув хлопець і штовхнув її. — Отак завжди: тільки вона повинна мати слушність, — виправдовувався він перед Йоганнесом. — Домовитися з нею нелегко, а це від того, що вона, розумієш, майже готова лі-фея. — Тут Йоганнес згадав про Ліну. — Ми обіцяємо тобі.

— А ти? — звернувся Йоганнес до дівчинки.

Та сердито кивнула.

— Але це три умови, — уперто повторила вона.

Йоганнес відсунув засув, тоді відступив на крок назад.

— Відчинено!

Хлопець зважився перший. Якусь мить він посидів на краю, силкуючись крізь пітьму оглянути подвір’я, а тоді відштовхнувся й зістрибнув на моріжок.

Йоганнес спрямував промінь ліхтарика на землю перед самою кліткою. Дівчинка стрибнула в середину світляного кола.

— Ну! — Вона склала руки на грудях. — Вимкни.

Лише тепер, коли гості стали біля нього, Йоганнес допевнився, які маленькі вони були насправді. Схоже було, що жодне з них не могло б зіп’ятися вище сидіння стільця, але й не виглядало, ніби вони перестали рости: у всьому правильні пропорції, і ні голова, ні руки-ноги не були завеликі порівняно з рештою тіла. Просто вони мали такий вигляд, ніби хтось їх зменшив за допомогою якогось пристрою.

— Завітайте до мене! — запросив Йоганнес. Йому все ще було трішечки страшно, чи не кинеться зненацька котресь із них кусатись. Особливо дівчинка. Бо хлопчина мав ніби цілком приязну вдачу. — Тут, на подвір’ї, нас може хто завгодно побачити.

Перед східцями Йоганнес зупинився.

— Може, я вас піднесу нагору? — ніяково запропонував. Бо як же їм, із їхніми коротенькими ніжками, зійти з ним, коли висота східців така велика?

— Не чіпай мене! — закричала дівчинка й відстрибнула набік. — Іди попереду!

— О’кей! — знизав плечима Йоганнес.