Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
Ми обоє випросталися. Я відкинула скальпель у кущі. Ми пішли назад до травматологічного пункту, де йому зробили перев’язку.
То була моя остання спроба втекти. Не скажу, що я пробачила йому. Я завжди несхвально ставитимуся до того, що дорослі переносять напругу любові, якій вони не знаходять виходу, на маленьких дітей. Але я хочу сказати, що якоюсь мірою спромоглася зрозуміти його.
З крісла, де я сиджу, мені видно щілину для листів. Це останній вхід, через який ще не спробував протиснутися навколишній світ. Тепер через неї просовується довга смужка сірого паперу. На ній щось написано. Якийсь час я не торкаюся до неї. Але важко не реагувати на повідомлення довжиною в метр.
«Все, що завгодно, краще від самогубства», — написано на ній. Йому вдалося засунути дві-три орфографічні помилки в цей короткий текст.
Його двері відчинені. Я знаю, що він ніколи не зачиняє їх. Постукавши, я заходжу.
Я трохи обполоснула обличчя холодною водою. Цілком можливо, що й причесалася.
Він сидить у вітальні і читає. Вперше я бачу його в окулярах.
Зовні працює мийник шибок. Помітивши мене, він вирішує продовжити роботу поверхом нижче.
У механіка все ще дужка на вухові. Та схоже, що вухо гоїться. Під очима у нього темні мішки. Але він свіжовиголений.
— Була ще одна експедиція.
Він постукує по паперах, що лежать перед ним:
— Ось карта.
Я сідаю поруч із ним. Від нього пахне шампунем і часником.
— На ній хтось зробив помітки.
Я вперше уважно роздивляюся великомасштабну карту глетчера. Це фотокопія. На берегах було щось написано олівцем. Копіювання зробило текст чіткішим. Написано сумішшю англійської і данської. «Виправлено за даними експедиції фонду „Карлсберґ“ 1966 року».
Він дивиться на мене вичікувально.
— Тоді я кажу с-собі, що, значить, була інша експедиція. І думаю, чи не піти мені знову до архіву.
— Без ключа?
— У мене є деякі інструменти.
Немає ніяких підстав сумніватися в цьому. У нього знайдуться інструменти, якими можна відкрити й підвали Національного банку.
— Але мені спадає на думку зателефонувати на завод «Карлсберг». Виявляється, це с-складно. Мене з’єднують. З’ясовується, мені треба телефонувати до фонду «Карлсберг». Там повідомили, що вони фінансували експедицію в шістдесят шостому. Проте ніхто з них тоді там не працював. І у них немає звіту. Але у них виявилося дещо інше.
Це його козирна карта.
— У них виявився фінансовий звіт і список тих учасників експедиції та співробітників, яким вони виплачували зарплату. Знаєш, як я їм пояснив, звідки я телефоную? З податкового управління. Вони одразу мені все повідомили. І знаєш що? Там виявилося знайоме ім’я.
Він кладе переді мною аркуш паперу. На ньому друкованими літерами написано кілька імен, з яких мені знайомі два. Він показує на одне з них.
— Дивне ім’я, правда? Почуєш таке один раз — не забудеш. Він брав участь в обох експедиціях.
«Андреас Фіне Ліхт, — написано на аркуші. — 600 КЙД 12.09».
— Що таке КЙД?
— Кап-йоркські долари. Власна грошова одиниця Кріолітового товариства в Гренландії.
— Я зателефонував у відділ громадянської реєстрації. Їм потрібні були імена, номери громадянської реєстрації та адреси останнього відомого місця проживання. Тому довелося знову телефонувати до фонду. Одне слово, я їх знайшов. Тут десять імен, так? Троє були гренландцями. З решти семи живі тільки двоє. Шістдесят шостий — виявляється, це вже д-давно. Один з них Ліхт. Інший — жінка. У фонді «Карлсберґ» сказали, що вона отримувала гроші за якийсь переклад. Вони не могли сказати який. Її звуть Бенедикта Глан.
— Є ще одна людина.
Він здивовано дивиться на мене. Я кладу перед ним медичний звіт і показую йому підпис під ним. Він неквапно читає.
— Лоєн.
Потім киває:
— Він був там і в шістдесят шостому.
Він готує нам їжу.
Звичайно буває так, що в домах, де відчуваєш себе добре, опиняєшся врешті-решт на кухні. У Кваанааку жили на кухні. Тут я задовольняюся тим, що стою в дверях. Кухня досить простора. Але місця вистачає тільки йому одному.
Є жінки, які можуть приготувати суфле. У яких дуже до речі знаходиться засунутий у спортивний бюстгальтер рецепт приготування шоколадного десерту. Які можуть однією рукою спорудити торт до свого власного весілля, а другою приготувати біфштекс Nossi be з перцем.