Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
У шибку лунає стукіт. Зовні стоїть зелена людина. Я відчиняю вікно.
— Я — мийник шибок. Просто попереджаю вас. Щоб ви випадково не надумали роздягатися.
Він усміхається на весь рот. Неначе він під час миття вікон засовує в рот по цілій рамі.
— Що ви, чорт забирай, хочете цим сказати? Ви натякаєте, що не хочете бачити мене голою?
Його усмішка гасне. Він натискає на кнопку, і платформа, на якій він стоїть, відносить його за межі досяжності.
— Мені не треба мити вікна, — кричу я вслід. — У моєму віці я вже все одно нічого не бачу.
Перші роки в Данії я не розмовляла з Моріцом. Вечеряли ми разом. Він так вимагав. Не промовляючи ні слова, ми сиділи з кам’яними обличчями, тоді як економки, змінюючи одна одну, подавали одну за одною страви. Фру Міккельсен, Даґні, фрекен Хольм, Болін Хсу. Пироги з м’ясом, заєць у вершковому соусі, японські овочі, угорські спаґеті. Не кажучи одне одному ні слова.
Коли я чую про те, що діти швидко забувають, що вони швидко прощають, що вони чутливі, у мене це влітає в одне вухо і вилітає в друге. Діти вміють пам’ятати, приховувати і вбивати холодом тих, хто їм не подобається.
Мені було, мабуть, близько дванадцяти, коли я стала потроху розуміти, чому він забрав мене в Данію.
Я втекла із Шарлоттенлунда. Поїхала автостопом на захід. Я чула, що коли поїхати на захід, приїдеш в Ютландію. У Ютландії був Фредеріксхаун. Звідти можна було потрапити до Осло. З Осло до Нуука регулярно ходили торгові судна.
Неподалік від Соре пізно ввечері мене підібрав лісник. Він довіз мене до свого будинку, дав мені молока й бутербродів і попросив хвильку почекати. Поки він телефонував до поліції, я підслухувала, притиснувши вухо до дверей.
Біля гаража я знайшла мопед його сина. Я поїхала через зоране поле. Лісник кинувся за мною в капцях, але загруз у багні.
Була зима. На повороті біля озера мене занесло, і я злетіла з мопеда, розірвала куртку й розбила руку. Потім більшу частину ночі йшла пішки. Влаштувавшись під навісом автобусної зупинки, я задрімала. Коли я прокинулася, виявилося, що я сиджу на кухонному столі, а якась жінка спиртом дезінфікує мої подряпини на боці. Було таке відчуття, ніби мене б’ють пальовим молотом.
У лікарні витягли з рани асфальтові крихти і наклали гіпс на зламане зап’ястя. Потім по мене приїхав Моріц.
Він був дуже злий. Коли я йшла поруч нього лікарняним коридором, він увесь трясся.
Він тримав мене за руку. Збираючись дістати ключі від машини, він випустив мене, і я побігла. Адже мені треба було в Осло. Але я була не в найкращій формі, а він завжди був моторним. Гравці в гольф тренуються з бігу, щоб витримати дистанцію, яка часто становить двічі по двадцять п’ять кілометрів, якщо їм треба пройти сімдесят дві лунки за два дні. Він майже відразу ж піймав мене.
У мене для нього був сюрприз. Хірургічний скальпель, який я в травматологічному пункті заховала в своєму капюшоні. Такий скальпель проходить крізь шкіру, немов крізь масло, що постояло на сонці. Але оскільки моя права рука була в гіпсі, вийшов тільки розріз на одній долоні.
Він поглянув на руку і замахнувся, щоб ударити мене. Але я трохи відхилилася назад, і ми стали кружляти по автостоянці. Якщо примара фізичного насильства довгий час таїлася у стосунках між людьми, то, нарешті виявивши її, можна відчути полегкість.
Несподівано він випростався.
— Ти схожа на свою матір, — сказав він. І заплакав.
У цю мить мені вдалося заглянути йому всередину. Коли моя мати потонула, вона, мабуть, забрала з собою якусь частину Моріца. Або ще гірше: якась частина його матеріального світу, напевно, пішла на дно разом з нею. Там, на стоянці, раннього зимового ранку, поки ми стояли, дивлячись одне на одного, а його кров капала, пропалюючи маленький червоний тунель у снігу, я дещо про нього згадала. Я згадала, яким він був у Гренландії, коли мати ще була жива. Я згадала, що посеред затаєних у ньому непередбачуваних змін настрою траплялася веселість, яка була виявом життєрадісності, можливо, навіть свого роду теплом. Цю частину його світу мати взяла з собою. Мати зникла разом з усіма барвами. З того часу він був ув’язнений у світі, в якому було лише чорне і біле.
У Данію він забрав мене, бо я була єдиним нагадуванням про те, що він утратив. Закохані люди поклоняються фотокартці. Вони стоять навколішки перед хусткою. Вони пускаються в мандри, щоб поглянути на стіну будинку. Що завгодно — тільки б роздмухати ті жаринки, які одночасно і зігрівають, і обпалюють.
З Моріцом було гірше. Він був безнадійно закоханий в ту, чиї молекули поглинула безмежна порожнеча. Його любов утратила надію. Але вона чіплялася за спогад. Я була тим спогадом. З великими труднощами він забрав мене і рік у рік зносив нескінченну низку відмов у пустелі ворожості з тим тільки, щоб іноді, поглянувши на мене, на мить затриматися на тих рисах, якими я нагадувала жінку, що була моєю матір’ю.