Україна-Європа [антология]

Хоча подумки я собі загадую, чому б і не записати: «У Парижі майже неможливо відчути себе самотнім…» – ну, якщо не забуду до готелю.

Ми стоїмо на розі вулиці Медичі біля якогось ресторанчика у темно-фіолетових кольорах, де і стільці у фіолетову клітинку, і скатертини, і навіть, як я встигаю помітити, серветки на столиках також. За столиками повно людей. Читаю вголос вивіску: «Кафе Люксембург», – і Кицюня каже, що я роблю успіхи. Парк напроти – це і є Люксембурзький сад, і ми звертаємо в першу-ліпшу алею.

Дівчата-студенти, мов горобці, повсідалися на низькій огорожі саду з хотдогами із «МакДональдза» в руках. Жують хот-доги, щебечуть весело й нишком зиркають на дорослу публіку за столиками кафе. У самому саду, що виглядає як звичайний парк, молоді мами з колясками, оддалік стрекоче газонокосарка, товсті стовбури тополь з куцо обрізаними гілками, а зверху зграя вороння: каркають, тріпочуть крильми, мабуть, сваряться за гнізда.

Ми пройшли в кінець алеї, аж до фонтану з видом на палац Медичі. Поки роздивляємося скульптури на старому фонтані й темно-сірі стіни палацу з караулом із військових на вході, де тепер, здається, засідає Сенат, біля моїх ніг хляпає з неба воронячим калом.

– О, Люфтваффе! – показую я кулака воронам. – До речі, в цьому палаці у Другу світову була резиденція Геринга…

– Пішли звідси, – прикриває голову руками Кицюня. – А правда, що цій Марії Медичі відрубали голову? – запитує.

– Здається, не пам'ятаю…

– Якесь погане місце.

– Що, через ворон? Та ж вони скрізь літають… А тут ходили і Хемінгуей, і Гертруда Стайн. Вона десь тут поряд жила і вигулювала песика…

– Я хочу десь посидіти, – каже Кицюня. – Нехай трохи ноги відпочинуть. Тільки не тут, – показує вона на хляпи засохлого пташиного посліду на лавці.

– Давай подумаємо? Можна і в «МакДональдзі» чи в «Кафе Люксембург»?

Кицюня обирає кафе, там саме звільнився столик на вулиці, з якого було добре видно і бульвар, і Капеллу, і навіть студенток з хотдогами на підмурівку Люксембурзького саду.

– А хочеш, назад поїдемо через герцогство Люксембург? Подивимося, що між ними спільного, між цим парком і цією маленькою країною? – видаю я ідею. – Якщо по карті – це майже напряму, – показую я рукою на палац Медичі.

– Давай подумаємо про це завтра, – киває Кицюня.

– Не забудь, у нас в резерві ще п'ятизірковий «Бучач»…

– Це ти до того, що тут ми коньяку не будемо? – робить вона губки трубочкою. – А що пив твій Хемінгуей, кальвадос?

– Ні, кальвадос – це Ремарк. А Хемінгуей у паризький період все ж більше вино…

– А Гертруда Стайн?

Здається, вона вгощала його наливкою із сливок.

– О, мій тато сам робив наливку із сливок, у нас за кошем завжди визрівала на сонці, пам'ятаєш?