Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Публицистика » Україна-Європа [антология]
Україна-Європа [антология] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Україна-Європа [антология]

Электронная книга - «Україна-Європа [антология]». Краткое содержание книги:

Рік тому, коли Видавництво «Фоліо» презентувало на Львівському Форумі Видавців антологію «Україна очима письменників», ми оголосили про наступний проект – антологію «Україна-Європа». Ми жили в зовсім іншій країні, ніж живемо зараз. За цей рік країна пройшла нескінченно довгий шлях – від досить ситої і стабільної авторитарної держави з негативним економічним прогнозом, що поступово віддаляється від усе ще очікуваного європейського шляху, до країни, яка пережила тримісячну мирну революцію з трагічним, але переможним фіналом, втрату частини своєї території, піврічну війну на Сході, яка стала частиною плати за те, що народ відстояв європейський вектор. Зараз у нас абсолютно інша країна. Й інший народ.Письменники, твори яких увійшли до антології, визначають обличчя нашої літератури. І це обличчя повернуто до Європи. В оповіданнях та уривках з іще не виданих романів – тема європейського минулого та майбутнього України. Тут же і трагічна сучасність – в антології є і складні міжнаціональні стосунки на території нашої країни, і тема Майдана, і навіть збитий Боїнг.
1 ... 35 36 37 38 39 40 41 42 43 ... 48
Перейти на страницу:

– Він сказав їй: сі жур, – пошепки, аби не чули офіціантка з робітником, повторює вона, кумедно витягнувши губки в трубочку. – Сі жур. Це те, що ти так любиш казати…

– Ага: же ву пас сі жур, мадам? – повторюю я, чому б і ні?

Зрештою, це чи не єдина фраза, яку я зміг запам'ятати французькою ще зі студентських років від однокурсника Сані Француза. Саня вчив мене знімати красунь з іноземної філології, і французька видавалася нам тоді більш підходящою для знайомства з дівчатами.

– Бон ех бієн… – знову складає губки трубочкою Кицюня. Я й досі не знаю, що вона мала на увазі.

Звісно, моя плутана розповідь про паризькі роки Хемінгуея була для неї менш цікава, ніж випадково підслуханий діалог. Кицюня у мене ще й за перекладачку: і з польської, і з німецької, і з французької, і з усіх інших мов світу, а інколи й з української на українську, коли я недочуваю або не слухаю її. Тоді вона каже: «Бум-бум, проснися!» Бум-бум – це як стукіт крапельок по бляшаному віконнику за вікном нашої спальні, і я просинаюсь.

Але коли я показував їй ті ніжно-зелені листочки на тлі вітрин, у яких відбивалася Сена й склади вздовж неї, і весняне паризьке небо, то все було навпаки – вона не слухала мене.

– Диви, як тут їх багато на моциках, – киває вона на тендітну дівчину-мотоцикліста у шкірянці й чорному космічному шоломі, яка обганяє нас.

У Кицюні суто чоловічий потяг до техніки, і я подумав, що міг би легко уявити її на місці цієї дівчини, у такому ж шоломі на мотоциклі. Мабуть, що й вона сама теж могла уявляти себе за кермом цього мотоцикла, можливо, ми навіть подумали про одне і те ж. І раптом – знову зелені листочки на тлі сірої стіни. От тільки, що це були за дерева, не встигаю запам'ятати. Можливо, навіть каштани? І я знову не можу втриматись від захвату. Ми проїздимо повз них услід за мотоциклісткою.

Вікно нашого готельного номера виходить на досить жваву магістраль, за якою видніється цвинтар. Це квадрат без дерев, якщо не рахувати кількох похилих туйок, лише з надгробками. Ліворуч за високою кам'яною огорожею цвинтаря височіє стадіон, а праворуч відкривається панорами з квадратів, трапецій, кубів і трикутників: паризьких стін, вікон, дахів, що за горбом переходять у світло-сіре паризьке небо. На землі також домінує сірий, хоч і з кольоровими вкрапленнями. Зате зелені зовсім мало, лише трава де-не-де вздовж магістралі та на полі стадіону проглядається в одному місці крізь решітку огорожі.

Після душу я одразу падаю в ліжко і вже навіть не чую, коли лягає Кицюня. Нас будить будильник з мобілки. Поки відсипалися з дороги, небо остаточно посіріло, хоча надворі лише пообідня пора, і після швидкого перекусу ми вже виходимо з готелю.

Наш шлях до метро пролягає спочатку через підземний перехід, а далі повз стадіон з автомобільними стоянками, малолюдною стежкою між стадіоном і цвинтарем з кущиками пирію й чистотілу та з думками про повноцінну вечерю. Станція метро – відкрита платформа, серед пасажирів приблизно половина чорношкірі. А коли вже від'їжджаємо, то згадуємо, що забули подивитися як, власне, та станція називається.

– Запам'ятаємо наступну і вже по ній будемо орієнтуватися, – пропонує Кицюня. – Будемо орієнтуватися, що за нею наша…

Вона часом ще й яка кмітлива!

– Я хочу коньяку або вина, – каже вона.

– Ну, а чого ж ти не сказала раніше? – відповів я. – У нас там в сумці ще залишилося півпляшки п'ятизіркового «Бучача» і навіть шоколадка.

– Ти ще й про сало згадай, – дивиться вона на мене знизу вгору у вагоні, коли я тримаюсь за поручень, а вона за мене, і шкребе нігтиком по спині.

– Ну, а як же українцеві без сала, а особливо в Парижі!

– В готелі не цікаво, – ще раз шкребе нігтиком.

– Звичайно, при першій нагоді, – мені раптом стає весело і я на все погоджуюсь.

Перша нагода випадає, коли ми знову бачимо Сену, між парапетом набережної і мостом, її світло-сіру, як і каміння набережної, смужку мутної води. На той момент ми вже потинялися у Нотр-Дамі і Кицюню спершу несе на пластикові стільці напроти кам'яних барельєфів, а потім до моста в бік Латинського кварталу. І я пригадую, що за сквером, де стара церква, є на розі затишне кафе із стільцями на вулиці. Але Кицюня раптом змінює напрям і тягне мене в протилежний бік:

– Ні, спочатку Лувр!

Часом її неможливо передбачити.

1 ... 35 36 37 38 39 40 41 42 43 ... 48
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)