Україна-Європа [антология]

Вікно нашого готельного номера виходить на досить жваву магістраль, за якою видніється цвинтар. Це квадрат без дерев, якщо не рахувати кількох похилих туйок, лише з надгробками. Ліворуч за високою кам'яною огорожею цвинтаря височіє стадіон, а праворуч відкривається панорами з квадратів, трапецій, кубів і трикутників: паризьких стін, вікон, дахів, що за горбом переходять у світло-сіре паризьке небо. На землі також домінує сірий, хоч і з кольоровими вкрапленнями. Зате зелені зовсім мало, лише трава де-не-де вздовж магістралі та на полі стадіону проглядається в одному місці крізь решітку огорожі.

Після душу я одразу падаю в ліжко і вже навіть не чую, коли лягає Кицюня. Нас будить будильник з мобілки. Поки відсипалися з дороги, небо остаточно посіріло, хоча надворі лише пообідня пора, і після швидкого перекусу ми вже виходимо з готелю.

Наш шлях до метро пролягає спочатку через підземний перехід, а далі повз стадіон з автомобільними стоянками, малолюдною стежкою між стадіоном і цвинтарем з кущиками пирію й чистотілу та з думками про повноцінну вечерю. Станція метро – відкрита платформа, серед пасажирів приблизно половина чорношкірі. А коли вже від'їжджаємо, то згадуємо, що забули подивитися як, власне, та станція називається.

– Запам'ятаємо наступну і вже по ній будемо орієнтуватися, – пропонує Кицюня. – Будемо орієнтуватися, що за нею наша…

Вона часом ще й яка кмітлива!

– Я хочу коньяку або вина, – каже вона.

– Ну, а чого ж ти не сказала раніше? – відповів я. – У нас там в сумці ще залишилося півпляшки п'ятизіркового «Бучача» і навіть шоколадка.

– Ти ще й про сало згадай, – дивиться вона на мене знизу вгору у вагоні, коли я тримаюсь за поручень, а вона за мене, і шкребе нігтиком по спині.

– Ну, а як же українцеві без сала, а особливо в Парижі!

– В готелі не цікаво, – ще раз шкребе нігтиком.

– Звичайно, при першій нагоді, – мені раптом стає весело і я на все погоджуюсь.

Перша нагода випадає, коли ми знову бачимо Сену, між парапетом набережної і мостом, її світло-сіру, як і каміння набережної, смужку мутної води. На той момент ми вже потинялися у Нотр-Дамі і Кицюню спершу несе на пластикові стільці напроти кам'яних барельєфів, а потім до моста в бік Латинського кварталу. І я пригадую, що за сквером, де стара церква, є на розі затишне кафе із стільцями на вулиці. Але Кицюня раптом змінює напрям і тягне мене в протилежний бік:

– Ні, спочатку Лувр!

Часом її неможливо передбачити.