Тигролови

– … Горіховий-ий ли-с-то-чо-ок… - тяг дівочий голос.

– … В Донбасі працював, - розповідав якийсь юнак зухвало, весело: - Нема ходу! Пашпорт, кажуть, дайош… Ха-ха! А раніше! хе, пашпорт! Я б з папшортом раднаркомом був би, та хіба ж таким! А так - нема ходу параходу! В Архангельську був… На Камчатці був… В Ташкент! був… І всюди те саме - “справку од сєльсавєта” давай. Тю! Знайшли дурного!… - і зітхнув скептично: - Велика земля, та тісна, чорт би його взяв.

– Що там у нас вдома робиться!? - журилась якась жінка. - Як там наші?…

– А знаєш, - гукнув хтось, мов до глухого: - Серьога дістав вишака! Коні подохли в колхозі так, кажуть: “шкідник”!

– Ба… - хтось сичить і труситься (видно, хворий) на горішній полиці: - Як люди подохли в цілій окрузі, то шкідника, не бійсь, ніде не шукали!…

– Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!… - квилила мати.

– …Ой, та й спишу я всю досаду на листу, - журився дівочий голос:

– Ой, та й пошлю я

в славний город Пол-та-ву…

– Пошли, пошли, - насмішкуватий парубоцький голос: - Пошли, дівко, і прямо до голови горсовета. Хай сучий син дочитає, як його хрещеники - розкуркулені, то так…

Другий парубоцький понуро, наче про себе:

– І напиши йому привєт… в гроб!… в могилу!… в дошку і в Ноїв ковчег!… - заграв він енергійну моряцьку молитву і зашморгнув моряцьким вузлом. Сплюнув.

Дівчина притихла, а потім насмішкувато:

– А ти, видать, з попів. Чим він тобі так допік?

– “З попів, з попів”, - передражнив понурий парубоцький голос і замовк. Але не було в нім злоби до дівчини, лише була злоба взагалі. Дівчина теж замовкла. Довго мовчала в гомоні. А потім знову зринув її голос, як з каламутної води, ніби вторячи дитячому ячінню, але вжи тихше:

– Ой, а хто буде той листок читати,

Та той буде всю досадоньку знати…

– Ну цить же, цить, - схиляється материн голос, як материнка в полі, горнеться до немовляти…

Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому наморочилась голова. Те, що він почав був забувати - ціла ота трагедія його народу - навалилась на нього всім тягарем, кидаючи серце, мов м'яч, у всі боки.

Уся! Уся його Вітчизна ось так - на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді… розпачі!… Голодна!… безвихідна!… безперспективна!… Стискав зуби, аж но набрякли щелепи.

А журливий голос, як материнка в полі під вітром:

– Ну ж, моя крихітко… моє сонечко… моя ластівко… - гойдається на вітрі, тремтить безнадійно над дитячою агонією.

Поїзд гримотів, конвульсійне здригаючись, в темряві. Зупинявся і довго стояв на станціях і роз'їздах.

На якій станції до вагона вдерлося двоє з ліхтариками.

– НКВД!… - прошелестіло вагоном.

Там, де кондуктори і контролери не мали сили ані совісті вдертися, там ці вдерлися і господарили, як вдома, шукаючи за чимсь, що їм потрібне. Світили ліхтариками в обличчя, ступаючи по людях, як по дровах.

Григорій чекав спокійно, приготовившись до найгіршого. Лише тут збагнув, який він дурень - виліз в світ, не мавши документів. Але не додумав цієї думки до кінця, як йому присвітили ліхтариком в обличчя. Сперш Грицеві, потім йому. Дивились мовчки, водячи світлом згори вниз. Пильно дивились на розцяцьковані унти і дохи… І полізли далі. Либонь, взяли їх за двох “відповідальних”, екзотично вбраних представників влади з місць, а то й з центру.

Григорій засміявся про себе: “Раз!…” - цебто пронесло раз. Ясно, таке екзотичне вбрання виключає одразу всякі підозріння. Таке вбрання недоступне для будь-кого, бо то задорого коштувало б, а доступне лише хіба для дуже великих відповідальних осіб та й то не для всіх, а лише для тих, що мають з тайгою до діла, що командують там; або представникам влади з тих нетрів - головам сільрад та директорам золотих копалень.

Пінкертони з ліхтариками нікого не зачепили в вагоні, лише світили всім мужчинам, а особливо хлопцям в обличчя пильно придивлялися, - шукали того, кого їм треба.

Коли ліхтарики пішли геть і щезли (десь полізли через тамбур до другого вагона, либонь), хтось молодий засміявся в темноті, пошепотів з кимсь і сказав вголос, на весь вагон, зловісно та злорадно:

– Хай-но ми поміняємось ролями… Так я от тебе знайду! І в пеклі! В самого диявола на печі не сховаєшся - трам-тарарам! - і заспівав безжурно по-одеському, на жидівський манер, з вихилясами та з викликом:

– Ой, Джан, - ой, Джанкої,

Ой, Джанкої - папи мої,

Ой, Джанкой - і - Джан -

Б і р о б і д ж я н!…

Хтось засміявся. Хтось весело сплюнув. Хтось зітхнув

– Біробіджан - сибірська Палестина, а ішачить там - все наш брат… Ех, ти-и!…

Поїзд котився в темряві, мов під водою. Хтось тужив Хтось наспівував:

– Колима ти, Колима, -

Новая планета:

Двєнадцать мєсяцев зіма,

Астальное - лєто…

А дитина квилила, чіпляючись за життя. Як каганчик на вітрі змагаючись, - ось-ось погасне… Ось-ось…

Хтось маячив уві сні. Хтось помирав від спраги…

Велике переселення народів! І таке враження, ніби всі це котиться десь у прірву.