Тигролови
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1943
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тигролови». Краткое содержание книги:
І ще й хтось кричав - “Най би тя шляк трафив”, - нагадуючи про далеке Поділля…
Ба, - тими діалектами говорив весь цей “експрес”, і то не тільки тепер, а, либонь, протягом цілої своєї історії. Основний контингент його пасажирів - Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах - поза геттю. І хоч цей “експрес” ходив по маршруту “Владивосток - Москва”, але то була своїм мовним і пісенним фольклором та всім іншим - Україна. Екстериторіальна Україна. Україна “без стерна і без вітрил”.
Хтось розповідав про Сахалін - “будь він трижди Богом проклятий!” - куди вони їздили цілою округою на рибні промисли, як “вербовані”. І такі ж “вербовані”, що їздили на “дальстрой - будь він розстопроклятий!” - слухали і подавали репліки, приперчені міцним словом та безсмертним українським гумором.
Заробітчани! Вербовані та контрактовані, та “планові”! З дітками, з жінками… Возять їх по цілому “соціалістіческаму атєчєству”! Будують соціялізм! Це вони будують соціялізм!!
“Туди везли воші в очкурі, а звідтіля - в пригорщах, трам!-трам!-тарарам!”
– Заробили… хоч ти з мосту та в воду!
Дні, тижні, місяці мандрують вони отак в бруді, в холоді, в голоді. Окрилені надією, повзли спершу на схід і опановані розпукою та апатією, повертали на захід. А на їхнє місце - нові посувалися. Йшли безконечні ешелони таких же, як і вони, шукачів щастя, примусових і добровільних ентузіастів. Гомоніли, сварилися тією ж мовою, скалозубили, співали пісень, кляли понуро, саркастично, невідомо що і кого..
В темряві, в галасі, в смороді плакало немовля. Квилило тоненько, і безнадійно, і безконечно. Ячіло, як пташеня, а над ним слізний материн голос, вмовляючи, припадаючи до маляти:
– Ну, чого ж ти, моя ясочко?… Ну, годі… Голівка в тебе болить?… Боже мій! Ну, ластівочко ж… - і враз з люттю божевільною, розпучливою: - Ци-ить!!! Та цить же, будь ти прокляте!!! Цить!… А от отак!… - і заходилась буйним плачем, безпорадно, безвихідно. Дитина ячіла тонюнько, в агонії… От чийсь понурий голос з кубанською вимовою:
– І приїхали ми… Тиждень валялись під ожеледицею, під дощем і снігом посеред Владивостока… Поки нас котрактували - добре співали, м'яко стелили, щедро мастили, а законтрактували - мов загнуздали, та й на смітник викинули… Худобу ліпше трактують… в душу! Вздовж і впоперек, через цілу “конституцію”!
В другім кутку вагону дівочий голос співав сам собі - чи то з досади, а чи зі смутку:
– Ой, де б я, де б я
Із досадоньки пішла?
Ой, де б я, де б я
Цей деньочок провела?…
Пісня губилася в хаосі і зринала знову, переплітаючись з дитячим ячінням, з чиїмсь плачем та з чиїмсь буботінням…
– Ой, та й піду я у вишневий садочок,
Ой, та й зірву я горіховий листочок…
– …І вирвали з коренем… - бубонить чийсь приглушений голос збоку, зливає ішшком комусь свої таємні жалі, що їх можна звіряти лише в темряві. - Отак викинули всіх на сніг - з манюнькими дітками… Боже мій!… “Куркуль”, - кажуть… Мати на Печорі померла… А нас - п'ятьох синів - по світах позагеттю майнули… Трьох в “Сєвлаг” засадили… Ну, добре!!. - рип-рип зубами…
– … Горіховий-ий ли-с-то-чо-ок… - тяг дівочий голос.
– … В Донбасі працював, - розповідав якийсь юнак зухвало, весело: - Нема ходу! Пашпорт, кажуть, дайош… Ха-ха! А раніше! хе, пашпорт! Я б з папшортом раднаркомом був би, та хіба ж таким! А так - нема ходу параходу! В Архангельську був… На Камчатці був… В Ташкент! був… І всюди те саме - “справку од сєльсавєта” давай. Тю! Знайшли дурного!… - і зітхнув скептично: - Велика земля, та тісна, чорт би його взяв.
– Що там у нас вдома робиться!? - журилась якась жінка. - Як там наші?…
– А знаєш, - гукнув хтось, мов до глухого: - Серьога дістав вишака! Коні подохли в колхозі так, кажуть: “шкідник”!
– Ба… - хтось сичить і труситься (видно, хворий) на горішній полиці: - Як люди подохли в цілій окрузі, то шкідника, не бійсь, ніде не шукали!…
– Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!… - квилила мати.
– …Ой, та й спишу я всю досаду на листу, - журився дівочий голос:
– Ой, та й пошлю я
в славний город Пол-та-ву…
– Пошли, пошли, - насмішкуватий парубоцький голос: - Пошли, дівко, і прямо до голови горсовета. Хай сучий син дочитає, як його хрещеники - розкуркулені, то так…
Другий парубоцький понуро, наче про себе:
– І напиши йому привєт… в гроб!… в могилу!… в дошку і в Ноїв ковчег!… - заграв він енергійну моряцьку молитву і зашморгнув моряцьким вузлом. Сплюнув.
Дівчина притихла, а потім насмішкувато:
– А ти, видать, з попів. Чим він тобі так допік?
– “З попів, з попів”, - передражнив понурий парубоцький голос і замовк. Але не було в нім злоби до дівчини, лише була злоба взагалі. Дівчина теж замовкла. Довго мовчала в гомоні. А потім знову зринув її голос, як з каламутної води, ніби вторячи дитячому ячінню, але вжи тихше:
– Ой, а хто буде той листок читати,
Та той буде всю досадоньку знати…
– Ну цить же, цить, - схиляється материн голос, як материнка в полі, горнеться до немовляти…
Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому наморочилась голова. Те, що він почав був забувати - ціла ота трагедія його народу - навалилась на нього всім тягарем, кидаючи серце, мов м'яч, у всі боки.
Уся! Уся його Вітчизна ось так - на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді… розпачі!… Голодна!… безвихідна!… безперспективна!… Стискав зуби, аж но набрякли щелепи.
А журливий голос, як материнка в полі під вітром:
– Ну ж, моя крихітко… моє сонечко… моя ластівко… - гойдається на вітрі, тремтить безнадійно над дитячою агонією.
Поїзд гримотів, конвульсійне здригаючись, в темряві. Зупинявся і довго стояв на станціях і роз'їздах.
На якій станції до вагона вдерлося двоє з ліхтариками.
– НКВД!… - прошелестіло вагоном.
Там, де кондуктори і контролери не мали сили ані совісті вдертися, там ці вдерлися і господарили, як вдома, шукаючи за чимсь, що їм потрібне. Світили ліхтариками в обличчя, ступаючи по людях, як по дровах.
Григорій чекав спокійно, приготовившись до найгіршого. Лише тут збагнув, який він дурень - виліз в світ, не мавши документів. Але не додумав цієї думки до кінця, як йому присвітили ліхтариком в обличчя. Сперш Грицеві, потім йому. Дивились мовчки, водячи світлом згори вниз. Пильно дивились на розцяцьковані унти і дохи… І полізли далі. Либонь, взяли їх за двох “відповідальних”, екзотично вбраних представників влади з місць, а то й з центру.
Григорій засміявся про себе: “Раз!…” - цебто пронесло раз. Ясно, таке екзотичне вбрання виключає одразу всякі підозріння. Таке вбрання недоступне для будь-кого, бо то задорого коштувало б, а доступне лише хіба для дуже великих відповідальних осіб та й то не для всіх, а лише для тих, що мають з тайгою до діла, що командують там; або представникам влади з тих нетрів - головам сільрад та директорам золотих копалень.
Пінкертони з ліхтариками нікого не зачепили в вагоні, лише світили всім мужчинам, а особливо хлопцям в обличчя пильно придивлялися, - шукали того, кого їм треба.
Коли ліхтарики пішли геть і щезли (десь полізли через тамбур до другого вагона, либонь), хтось молодий засміявся в темноті, пошепотів з кимсь і сказав вголос, на весь вагон, зловісно та злорадно:
– Хай-но ми поміняємось ролями… Так я от тебе знайду! І в пеклі! В самого диявола на печі не сховаєшся - трам-тарарам! - і заспівав безжурно по-одеському, на жидівський манер, з вихилясами та з викликом:
– Ой, Джан, - ой, Джанкої,
Ой, Джанкої - папи мої,
Ой, Джанкой - і - Джан -
Б і р о б і д ж я н!…
Хтось засміявся. Хтось весело сплюнув. Хтось зітхнув
– Біробіджан - сибірська Палестина, а ішачить там - все наш брат… Ех, ти-и!…
Поїзд котився в темряві, мов під водою. Хтось тужив Хтось наспівував:
– Колима ти, Колима, -
Новая планета:
Двєнадцать мєсяцев зіма,
Астальное - лєто…
А дитина квилила, чіпляючись за життя. Як каганчик на вітрі змагаючись, - ось-ось погасне… Ось-ось…
Хтось маячив уві сні. Хтось помирав від спраги…
Велике переселення народів! І таке враження, ніби всі це котиться десь у прірву.