Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Тигролови - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Тигролови

Электронная книга - «Тигролови». Краткое содержание книги:

Роман Тигролови написаний І. Багряним протягом 1943-1944 рр, на літературному конкурсі у Львові ця книга під назвою Звіролови (скорочений варіант Тигроловів) розділила перше місце з повістю Тодося Осьмачки Старший Боярин. Роман зразу було перекладено англійською, німецькою та голландською мовами, що свідчить про його популярність за рубежем і увагу іноземного читача до тогочасної радянської дійсності. Сюжетна канва роману побудована навколо двох постатей - Григорія Многогрішного і майора НКВС Медвина.
1 ... 39 40 41 42 43 44 45 46 47 ... 60
Перейти на страницу:

І ще й хтось кричав - “Най би тя шляк трафив”, - нагадуючи про далеке Поділля…

Ба, - тими діалектами говорив весь цей “експрес”, і то не тільки тепер, а, либонь, протягом цілої своєї історії. Основний контингент його пасажирів - Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах - поза геттю. І хоч цей “експрес” ходив по маршруту “Владивосток - Москва”, але то була своїм мовним і пісенним фольклором та всім іншим - Україна. Екстериторіальна Україна. Україна “без стерна і без вітрил”.

Хтось розповідав про Сахалін - “будь він трижди Богом проклятий!” - куди вони їздили цілою округою на рибні промисли, як “вербовані”. І такі ж “вербовані”, що їздили на “дальстрой - будь він розстопроклятий!” - слухали і подавали репліки, приперчені міцним словом та безсмертним українським гумором.

Заробітчани! Вербовані та контрактовані, та “планові”! З дітками, з жінками… Возять їх по цілому “соціалістіческаму атєчєству”! Будують соціялізм! Це вони будують соціялізм!!

“Туди везли воші в очкурі, а звідтіля - в пригорщах, трам!-трам!-тарарам!”

– Заробили… хоч ти з мосту та в воду!

Дні, тижні, місяці мандрують вони отак в бруді, в холоді, в голоді. Окрилені надією, повзли спершу на схід і опановані розпукою та апатією, повертали на захід. А на їхнє місце - нові посувалися. Йшли безконечні ешелони таких же, як і вони, шукачів щастя, примусових і добровільних ентузіастів. Гомоніли, сварилися тією ж мовою, скалозубили, співали пісень, кляли понуро, саркастично, невідомо що і кого..

В темряві, в галасі, в смороді плакало немовля. Квилило тоненько, і безнадійно, і безконечно. Ячіло, як пташеня, а над ним слізний материн голос, вмовляючи, припадаючи до маляти:

– Ну, чого ж ти, моя ясочко?… Ну, годі… Голівка в тебе болить?… Боже мій! Ну, ластівочко ж… - і враз з люттю божевільною, розпучливою: - Ци-ить!!! Та цить же, будь ти прокляте!!! Цить!… А от отак!… - і заходилась буйним плачем, безпорадно, безвихідно. Дитина ячіла тонюнько, в агонії… От чийсь понурий голос з кубанською вимовою:

– І приїхали ми… Тиждень валялись під ожеледицею, під дощем і снігом посеред Владивостока… Поки нас котрактували - добре співали, м'яко стелили, щедро мастили, а законтрактували - мов загнуздали, та й на смітник викинули… Худобу ліпше трактують… в душу! Вздовж і впоперек, через цілу “конституцію”!

В другім кутку вагону дівочий голос співав сам собі - чи то з досади, а чи зі смутку:

– Ой, де б я, де б я

Із досадоньки пішла?

Ой, де б я, де б я

Цей деньочок провела?…

Пісня губилася в хаосі і зринала знову, переплітаючись з дитячим ячінням, з чиїмсь плачем та з чиїмсь буботінням…

– Ой, та й піду я у вишневий садочок,

Ой, та й зірву я горіховий листочок…

– …І вирвали з коренем… - бубонить чийсь приглушений голос збоку, зливає ішшком комусь свої таємні жалі, що їх можна звіряти лише в темряві. - Отак викинули всіх на сніг - з манюнькими дітками… Боже мій!… “Куркуль”, - кажуть… Мати на Печорі померла… А нас - п'ятьох синів - по світах позагеттю майнули… Трьох в “Сєвлаг” засадили… Ну, добре!!. - рип-рип зубами…

– … Горіховий-ий ли-с-то-чо-ок… - тяг дівочий голос.

– … В Донбасі працював, - розповідав якийсь юнак зухвало, весело: - Нема ходу! Пашпорт, кажуть, дайош… Ха-ха! А раніше! хе, пашпорт! Я б з папшортом раднаркомом був би, та хіба ж таким! А так - нема ходу параходу! В Архангельську був… На Камчатці був… В Ташкент! був… І всюди те саме - “справку од сєльсавєта” давай. Тю! Знайшли дурного!… - і зітхнув скептично: - Велика земля, та тісна, чорт би його взяв.

– Що там у нас вдома робиться!? - журилась якась жінка. - Як там наші?…

– А знаєш, - гукнув хтось, мов до глухого: - Серьога дістав вишака! Коні подохли в колхозі так, кажуть: “шкідник”!

– Ба… - хтось сичить і труситься (видно, хворий) на горішній полиці: - Як люди подохли в цілій окрузі, то шкідника, не бійсь, ніде не шукали!…

– Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!… - квилила мати.

– …Ой, та й спишу я всю досаду на листу, - журився дівочий голос:

– Ой, та й пошлю я

в славний город Пол-та-ву…

– Пошли, пошли, - насмішкуватий парубоцький голос: - Пошли, дівко, і прямо до голови горсовета. Хай сучий син дочитає, як його хрещеники - розкуркулені, то так…

Другий парубоцький понуро, наче про себе:

– І напиши йому привєт… в гроб!… в могилу!… в дошку і в Ноїв ковчег!… - заграв він енергійну моряцьку молитву і зашморгнув моряцьким вузлом. Сплюнув.

Дівчина притихла, а потім насмішкувато:

– А ти, видать, з попів. Чим він тобі так допік?

– “З попів, з попів”, - передражнив понурий парубоцький голос і замовк. Але не було в нім злоби до дівчини, лише була злоба взагалі. Дівчина теж замовкла. Довго мовчала в гомоні. А потім знову зринув її голос, як з каламутної води, ніби вторячи дитячому ячінню, але вжи тихше:

– Ой, а хто буде той листок читати,

Та той буде всю досадоньку знати…

– Ну цить же, цить, - схиляється материн голос, як материнка в полі, горнеться до немовляти…

Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому наморочилась голова. Те, що він почав був забувати - ціла ота трагедія його народу - навалилась на нього всім тягарем, кидаючи серце, мов м'яч, у всі боки.

Уся! Уся його Вітчизна ось так - на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді… розпачі!… Голодна!… безвихідна!… безперспективна!… Стискав зуби, аж но набрякли щелепи.

А журливий голос, як материнка в полі під вітром:

– Ну ж, моя крихітко… моє сонечко… моя ластівко… - гойдається на вітрі, тремтить безнадійно над дитячою агонією.

Поїзд гримотів, конвульсійне здригаючись, в темряві. Зупинявся і довго стояв на станціях і роз'їздах.

На якій станції до вагона вдерлося двоє з ліхтариками.

– НКВД!… - прошелестіло вагоном.

Там, де кондуктори і контролери не мали сили ані совісті вдертися, там ці вдерлися і господарили, як вдома, шукаючи за чимсь, що їм потрібне. Світили ліхтариками в обличчя, ступаючи по людях, як по дровах.

Григорій чекав спокійно, приготовившись до найгіршого. Лише тут збагнув, який він дурень - виліз в світ, не мавши документів. Але не додумав цієї думки до кінця, як йому присвітили ліхтариком в обличчя. Сперш Грицеві, потім йому. Дивились мовчки, водячи світлом згори вниз. Пильно дивились на розцяцьковані унти і дохи… І полізли далі. Либонь, взяли їх за двох “відповідальних”, екзотично вбраних представників влади з місць, а то й з центру.

Григорій засміявся про себе: “Раз!…” - цебто пронесло раз. Ясно, таке екзотичне вбрання виключає одразу всякі підозріння. Таке вбрання недоступне для будь-кого, бо то задорого коштувало б, а доступне лише хіба для дуже великих відповідальних осіб та й то не для всіх, а лише для тих, що мають з тайгою до діла, що командують там; або представникам влади з тих нетрів - головам сільрад та директорам золотих копалень.

Пінкертони з ліхтариками нікого не зачепили в вагоні, лише світили всім мужчинам, а особливо хлопцям в обличчя пильно придивлялися, - шукали того, кого їм треба.

Коли ліхтарики пішли геть і щезли (десь полізли через тамбур до другого вагона, либонь), хтось молодий засміявся в темноті, пошепотів з кимсь і сказав вголос, на весь вагон, зловісно та злорадно:

– Хай-но ми поміняємось ролями… Так я от тебе знайду! І в пеклі! В самого диявола на печі не сховаєшся - трам-тарарам! - і заспівав безжурно по-одеському, на жидівський манер, з вихилясами та з викликом:

– Ой, Джан, - ой, Джанкої,

Ой, Джанкої - папи мої,

Ой, Джанкой - і - Джан -

Б і р о б і д ж я н!…

Хтось засміявся. Хтось весело сплюнув. Хтось зітхнув

– Біробіджан - сибірська Палестина, а ішачить там - все наш брат… Ех, ти-и!…

Поїзд котився в темряві, мов під водою. Хтось тужив Хтось наспівував:

– Колима ти, Колима, -

Новая планета:

Двєнадцать мєсяцев зіма,

Астальное - лєто…

А дитина квилила, чіпляючись за життя. Як каганчик на вітрі змагаючись, - ось-ось погасне… Ось-ось…

Хтось маячив уві сні. Хтось помирав від спраги…

Велике переселення народів! І таке враження, ніби всі це котиться десь у прірву.

1 ... 39 40 41 42 43 44 45 46 47 ... 60
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)