Тигролови

ЕКСПРЕС, “которий возіт дрова і лес”

Гриць їздив не вперше в цивілізований той світ, але все почувався трохи безпорадно. Не так, як вдома, в нетрях. Через те мусив взяти на себе ініціативу Григорій, інакше-бо вони з цієї станції не виїдуть. Пройшов експрес “И-1” Негорелов - Владивосток, і поштовий “И-41” - Владивосток - Москва, а виїхати годі. Місцевих поїздів в цім благословеннім краю ніби й немає, всі далекого маршруту, а на них квитки лише по броні, тобто різним відповідальним відрядженцям і так, своїм - по блату. А так як наші обидва Грицьки були не “відповідальні” і не “свої”, то сісти їм на поїзд було неможливо.

Таких “невідповідальних” було багато, і всі вони вирішили чекати на якийсь свій експрес, напівреальний, напівфантастичний, “ЕКСПРЕС, КОТОРИЙ ВОЗІТ ДРОВА І ЛЄС”, - як жартував хтось весело і воднораз саркастично.

Так, бач, звався знаменитий і виїмковий в своєму роді особливий поїзд “Нумер 97” - Владивосток - Москва. Щось подібне може існувати лише тут - в цій країні соціалізму, і то тільки для цього краю і для всіх йому подібних околиць “необ'ятної многонаціональної Родіни”:

Нарешті під вечір надійшов цей знаменитий на цілий ДВК, Східний і Західрий Сибір і на цілий СРСР “експрес”.

Він підійшов у сутінках, темний зсередини і чорний зокола, - підійшов тяжко, простуджено кашляючи, і став.

Довжелезний - вагонів на 50. Половина вагонів товарових, а половина поштових - всі ж вони несли функцію пасажирських. Ніяких дров він не возив. Вся та валка вагонів була натоптана пасажиром до одказу, так що людські руки і голови, навіть ноги випиналися з вікон і з тамбурів. Темний і неосвітлений, “експрес” той гомонів, ні, гудів, як вулик, - зойкав, співав, кашляв простуджено, матюкався віртуозно й розпачливо, лементував дитячим плачем…

Е к с п р е с!… Не експрес, а ціла республіка на колесах.

Григорій і Гриць брали його штурмом. Бо інакше годі було вдертися до його нутра. Все, що було в поїзді, одчайдушне репетувало, не пускало нікого більше, люто-прелюто матюкаючись. Все, що було зовні, наступало, як на фортецю, ще лютіше матюкаючись та пускаючи всю силу та весь сприт в рух. Було таке вражіння, що то люди спеціально вибрали собі таку розвагу, щоб грітися на скаженому холоді.

– За мною! - спокійно скомандував Григорій Грицеві, відчувши враз, що потрапив в рідну стихію, в так добре знану здавна і звичну ситуацію, та й, пригадавши всі, так колись добре засвоєні правила й норми поведінки в цім світі цивілізації шостої частини земної кулі, пригадав всі властивості тії цивілізації, не знавши яких, пропадеш ні за понюшку тютюну.

– За мною, разом!!.

І на цю команду, напруживши свою молодечу, можна сказати, волячу силу, вони, а за ними, як за тараном, і ще ціла група - вдерлися з тяжким боєм до вагона. Можна сказати, по головах вдерлися. Ті, що вдерлися з їхньою поміччю - кілька осіб - враз почали скажено лаятись. Але вже не на тих, що у вагоні, а на тих, що напирали зовні, - не пускаючи їх, обкладали їх божевільною матюкнею, як розпеченою смолою, з усіх боків - згори, знизу, і вздовж, і впоперек… Оригінальні звичаї! Дивні звичаї!

А ще дивніший цей поїзд. На нього не треба було ані броні, ані квитків. Теоретично квитки існували, практично ж - то було не до переведення, і їх піхто й ніколи не брав. Хто хотів, той і їхав. І куди хотів, туди й їхав. Але не бравши квитків, ніхто не міг і претензій будь-яких мати щодо їзди, - поїзд ішов, як йому здумається: хотів - їхав, хотів - стояв годинами чи то на станції, і чи то просто посеред дороги чи десь у тупику. Отже, квитки існували тільки в теорії, так само, як і перевірка квитків у цім “експресі” можлива була лише в теорії. Квитки були обов'язкові лише для тих, хто сідав з місця, цебто у Владивостоці. Далі ж - далі йшло дуже просто. Трудність вся полягала лише в тім, щоб сісти.

Сівши ж, можна бути певним, що ніхто не потурбує і не поцікавиться, чи є у вас квиток. Поїзд бо так набитий людьми - і то завжди, - що далебі жодному кондукторові і жодному контролерові за всю його історію не пощастило ще пройти його від паротягу і… бодай до третини ешелону.

У вагоні, куди всіли наші хлопці, було ідеально тісно і поночі, стояв густий гамір, ще густіший сморід і вже зовсім нестерпно густий дим від махорки. Хлопці потрохи оговтались і втиснулись в юрбу з максимальним комфортом, - Грицеві, наприклад, не греба було стояти власними ногами на брудній підлозі, ні, він якимось чудом тримався в повітрі.

Тим часом поїзд засвистів, зашипів, зойкнув і, шарпаючись, - аж но ребра в людей тріщали, - рушив і поповз у темряву. Аж тоді людей трохи утрясло і хлопці вмостилися досить зручно.

З гомону, уривків фраз, з дотепів, з уривків пісень та прокльонів поставало дивне вражіння… Григорієві здавалось, що він потрапив додому. Вагон говорив всіма діялектами його - Григорієвої - мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським…