Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону
- Автор: Грицак Павел Евгеньевич
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Cicero
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону». Краткое содержание книги:
Пізніше авторові вдалося передістатися до Мюнхена та зустрітися зі своєю родиною. На жаль, «з багатьох причин, не довелося докінчити спогадами той цікавий проміжок його молодого життя», — спогади уриваються в Перемишлі, з весни 1946 року…
Спогади Павла Грицака складаються з двох частин: перша — вишкіл і формування Дивізії, битва під Бродами в липні 1944 року; друга розповідає про півтора роки у совєтському полоні, несподіваний вихід з нього та повернення на рідні землі.
До уваги читачів: події відтворені у спогадах «на горячо»: останній розділ книги датовано серпнем 1947 року, тобто невдовзі після того, як щасливо завершилася одісея автора.
Афанасьєв, тоді 39-літній мужчина, кремезний, ясноволосий, росіянин з Сталінграду, до війни ординарій військового шпиталя у Ленінграді, був найбільш інтеліґентним і найбільш культурним совєтським чоловіком, якого я будьколи знав. Він був уже вільним чоловіком. Пишу «уже», бо в таборі сидів він також; 1941 р. попав в Україні до німецького полону, звідси втік і організував партизанський рух. Після визволення в 1943 р. він звичайною дорогою пішов до табору, однак з письмовими доказами своєї партизанської діяльности. Тут його, як лікаря, приспішено «провірили» і він став організувати санітарну обслугу табору. Свою небувалу енерґію, разом з докладним знанням совєтської системи, він використовував дуже доцільно. Він умів принагідно видерти це й те з центральної санітарної управи у Сталіногорську, а від таборового начальства теж діставав, хоч смішно малу суму на медикаменти, та найважніше — зумів чимало осягнути приватними дорогами. Наслідком такої всесторонньої діяльности постав стаціонар на 40 місць і відносно багата амбуляторія, навіть з імітацією операційної залі.
Звернув на мене увагу Афанасьєв, чи як його звали, Борис Михайлович, під час обходу хворих (він сам мешкав у поселку з жінкою-українкою, вдруге одруженою, яка учителювала), що відбувався все між 10-ою і 11-ою годинами. Зацікавили його, очевидно, мої окуляри, а щойно відтак їх власник. День за днем минав, моє запалення вуха проходило, я вже зітхав тяжко, що «вакації» минають. Десь аж по тижневі, Афанасьєв запропонував мені, щоб я остав «работать в санчасті», в характері «істопніка» — палити в печі. В таборових умовинах це була величезна життєва шанса: і я, річ ясна, не міг на неї не погодитися. І так, десь наприкінці лютого, я «приступіл к работє».
Чому ж я вважав таке, після наших понять, не дуже важне місце, за життєву шансу? Причин було багато. Насамперед — їжа. Я на «наркомовському пайку», 600 гр. хліба та два черпаки «васерзупи», висох на скіпку. Пам'ятаю, як мене раз післали з одним ще смолити дах на бараці, то я, боявся, щоб вітер мене не звіяв, тримався відра зі смолою. А тут я бачив, що персонал стаціонаря заїдає обіди «по 10-ой нормє», а свої, належні їм з кухні, порції, продає по 5 рублів щоденно. «10-та норма» — це урядовий раціон для хворих, який, у протилежність до попереднього, 27-го лагеротдєлєнія, тут ретельно видавали.
Ретельно, ясно, в совєтському сенсі. Як не було в магазині, то не видавали. На денну порцію по 10-ій нормі давали: 300 грамів білого (!) хліба, 300 гр. чорного, 60 гр. (!) цукру, 40 гр. м'яса (тут уже без! бо його майже ніколи не було, а як і було, то з американських консервів), 40 гр. масла (!) і малу кількість макаронів, олію та ярини. Мало того, але таки щось було, а мушу додати, що хліб, масло і цукор видавали доволі реґулярно. Начальство все підкреслювало доброту «совєтської власті» та «сталінскую заботу о челавєкє». Це все, річ ясна, з добротою, ані дбайливістю не мало нічого спільного. Йшло лише про те, щоб використати, якмога повніше, силу лагерної людини, щоб, підпомагати її в дрібничках, а виссати з неї соки в цілому. Був то лише своєрідний блахман, для офіціяльних звітів та пропаґанди; що цей блахман виходив на здоров'я людям, що стояли близько шпитального корита (а в Сов. Союзі без корита — смерть), це друга справа. Ще одна причина, це та, що завдяки впливам Б. М., я став тоді незалежним від «проіз. отдєла». Б. М. мав тиху угоду з тими панами, щоб «його» людей не зачіпали. Правда, в мойому випадку виявилась дійсна позитивна риса лагерного життя: думаю, що ледве, чи в якомусь іншому кацеті, в іншій країні, було б можливо, щоб людина, яка все таки була захоплена в полон на полі бою, зі зброєю в руках, попала на становище, на яке не можуть попасти місцеві громадяни. І то я ні не просив, ні не старався про це місце, воно мені прямо впало з неба. Та ця умовно позитивна риса постала поза плечима влади і в цьому факті й коріниться вся її людяність. Виплила вона з психіки совєтської людини, з єдиної, мабуть, у цілому світі психіки, в якій концентрак має своє стале і вироблене місце. В совєтській системі життя на «волі», це лише ограничений побут перед або після ув'язнення. В жадній країні проблема криміналу не є такою органічною частиною світогляду людини, як у совєтській Росії. Можу навести ряд місць з дійсно народніх пісень, де кримінал виступає в тій, чи іншій формі: «В понєдєльнік мать-старушка пєрєдачу прінєсла», «Бєжал бродяґа з Сахаліна», «Ти затухаріла всю нашу маліну, а тепер наґраду палучай», і ще багато інших.