Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону
- Автор: Грицак Павел Евгеньевич
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Cicero
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону». Краткое содержание книги:
Пізніше авторові вдалося передістатися до Мюнхена та зустрітися зі своєю родиною. На жаль, «з багатьох причин, не довелося докінчити спогадами той цікавий проміжок його молодого життя», — спогади уриваються в Перемишлі, з весни 1946 року…
Спогади Павла Грицака складаються з двох частин: перша — вишкіл і формування Дивізії, битва під Бродами в липні 1944 року; друга розповідає про півтора роки у совєтському полоні, несподіваний вихід з нього та повернення на рідні землі.
До уваги читачів: події відтворені у спогадах «на горячо»: останній розділ книги датовано серпнем 1947 року, тобто невдовзі після того, як щасливо завершилася одісея автора.
Отже, пущено в рух «прожарку». Коли було вдосталь горячої води, начальство погнало людей на «санобработку». Пам'ятаю, що все йшло так довго бездоганно, аж нещасна діра в підлозі наповнилася брудною водою. Совєтська баня не така, як у людей. Там нема ні ванни, ні душів, кожний «фасує» цебер води і може ту воду хоч би і випити, це його діло. Тому, заки начальство вспіло спинити вихляпування води «народом» на долівку, вода стояла вже вище кісток. «Завбані» вже чухав голову, щоб якого «вредітєльства» не пришили, але вихід найшовся сам собою, і то дійсно соломонівський: баня стояла на похилій площі й за хвилину вода почала через фундамент стікати. Діватися, одначе, дальше, було їй нікуди, бо тут же починався горбок. Тоді вирішено там викопати яму. Зігнали всі вільні від шахти бриґади, та виявилося, що є лиш дві лопати до диспозиції. За кілька днів яма таки була, а за якийсь час була й повна. Та «зав» не опустив рук, а впав на ще кращу думку: десь зорганізував відро, прив'язав його до велитенського якогось дишля і поставив двох людей (у грудні при 30 і більше степенях зимна!) вичерпувати воду. Що вода тут же стікала назад до ями, його не обходило. Так ми бовталися цілими днями в брудній воді без сенсу й цілі, кленучи «зава», «баню» і совєтську гіґієну. Гідна ця праця найшла свій гідний кінець у тому, що держак зламався, а другого не було де дістати (околиця ж безлісна). А що й відро втопилося при цій операції, «зав» матюкнув триетажним, а ми мали спокій. Ось так ми дожили до грудня. Тому згадаю кілька слів про совєтську зиму.
Перші приморозки зачалися «нормально», тобто у вересні, а від листопада були вже добрі морози. Морозні дні чергувалися з вітряними; при перших було до 40 степ. Ц., при других около 25, та останні були багато дошкульніші. Одежа, як для совєтського полоненого, була нідочого, бо німецькі мундири, в які була одягнена більшість полонених, подерлися давно, а решта — це було сорокате лахміття неокресленого походження. Таборовий шахтяр ніколи не зміняв одежі. Він в одних лахміттях спав, їв і працював. З приходом зими начальство придбало деяку кількість військових шинель, а підчас лазні давали шахтарям також одну пару білля (але якого ж!). Все це були висортувані військові речі, а ті, що бачили совєтське обмундировання, можуть собі уявити, як оті висортувані речі виглядали.
Бараки опалювалися теоретично вугіллям, яке самі шахтярі приносили з шахти. Та всім, окрім совєтських теоретиків мешканевих справ, відомо, що вугілля (брунатне!) від папіроски не запалиться, а дерева не було. Народ собі радив так, що розбивав уночі той барак, який удень будівничі пильно будували. Я сам одної ночі з спільником, здер з даху крокву і відтак ми її цілком спалили. Всю зимову пору року у цілій таборовій трагедії комплікував ще один факт, що в жадній іншій країні не стояв би в зв'язку з зимою, а саме: здох таборовий кінь. Цей кінь був, як говорили, ровесником великої Октябрської революції, а я сам думаю, що, може, революції 1905 р. Складався він з ніг, ребер і голови, скупо обтягнених шкірою, а хвіст, під час Отчизняної війни десь ампутували. Отже цей коняка постачав нам всім хліб з пекарні, віддаленої на 8 км. Якже він одного дня відмовився служити далі соціялістичній батьківщині, то не було ради, як посилати за хлібом 2–3 бриґади (ок. 50–60 людей) з мішками. Тут підмосковський вітрець збирав своє жниво, а відморожені лиця і носи псували місячні звіти нашому докторові, бо давали доказ про недостатній інструктаж трудящим про ціну власного здоров'я.
Тут ми на порозі нової проблеми, а саме: медичної обслуги табору. Та я ще хотів згадати коротко про візника-хлібовоза, бо він цікавий тип. Називався цей молодець Ґулянцов, а найбільш характерним явищем було те, що він народився і ввесь вік прожив у лагері. Він народився 1924 р., в якому лагері, не знаю. Можливо, що це був якийсь приют для бездомних метерів. Дитинство провів він у приюті для бездомних. Пізніше все пішло утертою дорогою: щось десь вкрав і пішов до лагера десь на Уралі. Як випустили його десь в 1939 р., він попав в урки, а звідтам до нового табору. Взимку 1941 р., коли була біда на фронті, йото взяли безпосередньо з табору до війська. Воював до 1942 р., а там попав до полону і шоферував німцям. Тепер, влітку 1944 р. опинився він знову в таборі. В таборі чувся непогано, бо це був його дім. Відразу влаштувався хлібовозом, а щоби не попасти в шахту, асекурувався дуже цікаво: він подер і викинув свої штани. Ходив у підштанках і німецькому ґумовому плащі. Був це хлопець розумний, письменний, і не надто деморалізований. Мав жаль до часу і системи, що зробила з нього таким, на що навіть немає окреслення.