Вершник без голови

— Але… — вимовив він нарешті, — ви ж не хочете сказати, що не втратили влади над лошицею… що вона вас не понесла? Чи я маю розуміти це…

— Ні, ні, ні! — квапливо відказала дівчина, ледь помітно зніяковівши. — Вона таки понесла… цебто спочатку… Але потім… уже потім я побачила, що можу легко спинити її. Та, власне, так я й зробила, ви ж бачили?

— А могли б спинити й раніше?

Це запитання підказала мустангерові дивна думка, що раптом сяйнула в нього, і він нетерпляче очікував відповіді.

— Та мабуть… мабуть, могла. Певно, що змогла б, якби трохи дужче напнула поводи. Але розумієте, сер, я люблю проїхатись добрим чвалом, особливо у прерії, де можна не боятися наскочити, на — порося, курку чи дітлаха.

Моріс вражено дивився на неї. Ще ніколи в житті, — навіть у його рідній країні, де жінки славляться своєю мужністю й передусім хвацькою верховою їздою, — йому не траплялося зустріти вершницю, яка зрівнялася б з цією, що була тепер перед ним. Від подиву й захвату він не міг навіть здобутися на якесь слово.

— Сказати правду, — з чарівною щирістю вела далі дівчина, — я нітрохи не засмутилася тим, що лошиця мене понесла. Всі оті балачки, пусті компліменти часом набридають. Мені хотілося подихати свіжим повітрям і побути на самоті. І от бачите, містере Джеральде, якраз випала добра нагода: не треба було щось пояснювати, вибачатися.

— Вам хотілося побути на самоті? — спитав мустангер, видимо розчарований. — Тоді пробачте, що я завадив вам у цьому. Повірте, міс Пойндекстер, я поїхав за вами, бо таки був певен, що вам загрожує небезпека.

— Ви дуже люб'язні, сер, і тепер, коли я знаю, що небезпека справді була, я вам щиро вдячна. Скажіть, адже ви мали на увазі індіанців?

— Ні, не тільки… Власне, про індіанців я й не думав.

— Ще якась небезпека? Яка ж, сер? Скажіть мені, щоб я стереглась її надалі.

Моріс відповів не одразу. Його увагу привернув якийсь звук, і він обернувся, так наче й не чув запитання.

Зрозумівши, що він щось почув, креолка й собі прислухалась. До неї долинуло пронизливе й уривчасте іржання, потім знов і знов, а тоді — тупотіння копит. Наближаючись, ті звуки немовби стрясали навколишнє повітря.

Для ловця коней усе те не було загадкою. І слова, які вихопилися з його уст, водночас відповіли й на попередив запитання дівчини.

— Дикі жеребці! — вигукнув мустангер, не приховуючи тривоги. — Я й думав, що вони десь у цих заростях. Так і є.

— Це та небезпека, про яку ви казали?

— Атож.

— А чого їх слід боятися? Це ж усього-на-всього мустанги.

— Ваша правда, загалом їх боятися нема чого. Та саме тепер, о цій порі року, вони стають люті, мов тигри, і майже такі ж підступні. Атож, розлючений дикий жеребець небезпечніший за вовка, пантеру чи ведмедя.

— Що ж нам робити? — спитала дівчина, уперше виказавши острах. Вона під'їхала майже впритул до мустангера, що одного разу вже вирятував її з небезпеки, і, стривожено дивлячись йому в очі, чекала відповіді.