Вершник без голови

Таке відкриття прикро вразило обох офіцерів, особливо драгуна. Та думати про це не було часу — манада наближалася.

— На коней! — подумали й вигукнули майже всі водночас.

І враз між конячими щелепами, що ревно жували жовте зерно, опинилися залізні вудила, через шиї тварин, ще мокрі після швидкого двадцятимильного гону в задусі тропічного ранку, було перекинуто поводи, і не встиг би ніхто полічити до ста, як усе товариство — і чоловіки й жінки — сиділо в сідлах, готове пустити в роботу хлисти й остроги.

Якраз тоді дикі кобилиці з'явилися на узвишші, де перед тим стояв дозорець. А він — і сам мустангер — був уже в сідлі і, ввігнавшись усередину табуна, намагався накинути ласо на котрусь із них. Кобилиці мчали шаленим чвалом, сполохано іржали й хропли, так наче їх переслідувало якесь страхіття. Косуючи очима назад, вони не бачили поперед себе ні фургона, ні вершників, що скупчились коло нього, і неухильно мчали просто на них.

— За ними хтось женеться, — сказав Моріс Дже-ральд, помітивши, які наполохані мустанги. — Що там таке, Креспіно? — гукнув він до мексиканця, якому мало бути видно, хто переслідує табун.

На хвилю запала тиша — всі чекали відповідь На деяких обличчях можна було помітити розгубленість і навіть тривогу. Адже за мустангами могли гнатися й індіанці!

— Un asino cimmaron! — почулася відповідь мексиканця, яка майже нікому ні про що не говорила.- Un macho![37] — додав він.

— Он воно що… Так я й подумав, — тихо промовив мустангер. — Треба спинити цього негідника, а то він зіпсує нам лови. Поки він їх переслідує, вони так і гнатимуть аж на край світу.— І знову гукнув до мексиканця: — А він далеко?

— Зовсім близько, доне Морісіо. Мчить просто на мене.

— Спробуй накинути на нього ласо. А не зможеш — стріляй. Треба будь-що покласти край цій гонитві.

Ніхто ще не розумів, який переслідувач женеться за табуном, бо тільки мустангер знав, що означають слова «un asino cimmaron» і «un macho».

— Поясніть нам, у чому річ, Морісе, — зажадав майор.

— Погляньте отуди, — відповів молодий ірландець, показуючи на узвишшя.

Цих слів було досить, щоб усі очі звернулися на гребінь узвишшя, де, мов птах на крилах, мчала тварина, яку вважають взірцем дурості й повільності.

Але «asino cimmaron» дуже різнився від свого затурканого, отупілого свійського родича. То був великий самець, майже такий самий завбільшки, як мустанги, що за ними він гнався, і хоч біг він не швидше за найпрудкішого з них, проте й не відставав і зі справжньою ослячою впертістю все гнався і гнався.

Ця жива картина на зеленій траві прерії розгорталася так швидко, як буває хіба що в театрі чи на іподромі. Ті, хто спостерігав її, заледве встигли обмінятися й десятком слів, а дикі кобилиці вже опинились майже перед ними. І раптом, наче вперше помітивши групу вершників, вони забули про свого страшного переслідувача й метнулися вбік.