Джура. Далека пустеля

В одну мить хлопці назбирали хмизу, і багаття запалало. Хтось притягнув великий самовар. Почали викладати хто які мав харчі. Я розв'язав миску, вона до країв була повна плову. Розігріли й заходилися уминати всі разом. Брязкіт посуду, жарти, сміх запанували на березі. Я теж радо піддався загальним веселощам.

Після вечері я запропонував Гавхар, що сиділа поряд:

— Ходімо, перевідаємо нашу джіду.

Непомітно для інших ми підвелися й рушили від багаття.

У заростях джіди було темно і тихо як у вусі. Гавхар схопила мене за руку.

— Далі не підемо… — попросила вона.

— Чому? — Я стиснув її гарячу долоню, і ми занурилися в зарості.

Мене бентежила близькість Гавхар, її неспокійне, уривчасте дихання, п'янкий аромат її кіс. Неспроможний стримати почуття, що раптом охопило мене всього, я притягнув її ближче до себе і, спинившись, промовив:

— Гавхар!

— Що? — майже пошепки запитала Гавхар, не зводячи з мене погляду. Її великі очі таємниче поблискували в місячному сяйві.

Не зважуючись щось сказати, я стояв і від надміру ніжності гладив їй руку. Вона очікувала чогось, завмерши і затамувавши подих, і не діждавшись, ступила крок назад і мовила:

— Ходімо!

— Гавхар…

— Не треба… Іншим разом… — зронила й побігла від мене.

Я лишився сам. «Іншим разом… Іншим разом!» — співало моє серце, сповнене радісного хвилювання і передчуття близького щастя. Сп'янілий від цих почуттів і думок, повертався я до нашого табору на березі річки. А там Джуманазар, заволодівши загальною увагою, захоплено розповідав якусь пригоду. Усі не зводили з нього очей. І тільки Гавхар замислено чи то замріяно мовчки сиділа осторонь.

— Що сталося? — спитав я, підсівши до неї.

— Згадала колишнє. Підеш завтра зі мною? Бо я одна боюсь. Добре?

— Підемо, — погодився я, збагнувши, що вона мала на думці.

Гавхар знову замовкла. Я не порушував її задуми. І ми ще довго-довго сиділи отак мовчки, вдивляючись у мерехтливі хвилі невпинної течії. І невимовним блаженством сповнювало мою душу наше мовчазне взаєморозуміння.

Уранці ми пішли на цвинтар. Такою сумною Гавхар я ще не бачив. І знову я подумав про жорстокість долі, яка так рано обох нас позбавила батьків. Але що ти тут вдієш? Адже від нас усе це ніяк не залежало. І все-таки з-голови в мене чомусь не виходили слова Лойка: «У Чалиші теж були подібні випадки. Тепер — в Ургенчі. Чи не пов'язані вони якимсь чином поміж собою?» Що він мав на увазі, говорячи так? І чому при цьому згадав мого дядька? — Ці запитання раз у раз спадали мені на думку, та відповіді на них я не знаходив.

— Бекджане, — спитала мене раптом Гавхар, щойно ми рушили назад, — ти в бога віриш?

Запитання було таке несподіване, що я не знайшов одразу що відповісти.

— Ну, чого ти мовчиш?