Корпорація ідіотів
- Автор: Денисенко Лариса
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Корпорація ідіотів». Краткое содержание книги:
Сучасна проза в дусі Зощенка та Гоголя.
Пiсля цього нападу, як здалося Iгорковi, та й не тiльки йому, Степан перефарбував костюм. "У темно-зелений колiр, став схожим на вiйськового, ще б лампаси нашив, козел". Iгорко каже, що ця Степанова поведiнка дуже всiх дiставала, особливо страждали тi, хто їздив iз ним у вiдрядження. Нi попоїсти в ресторанах, нi купити собi щось, постiйно перед очима це обличчя в жалобi, що хрустить крихiтним сухариком. "I уяви собi, це опудало, народжене десь там за обрiєм, на цi грошi купило собi квартирку й авто в Києвi. Звiсно, все це не першокласне, але вбити його хочеться не менше".
Менi весело. Iгорковi, втiм, також. "Ще є цiкава iсторiя. Я теж одного разу був iз ним у Швейцарiї. Тодi весело менi не було через усi цi сухарi та ремствування менеджерiв готелю й служок, що "ваш колега знов куховарить у номерi, а це є для нас неприйнятним". Мене корчило щоразу, коли я бачив це насичене згущеним молоком тiло". Iгорко здригається. Спогади. В мене така сама реакцiя, коли я пригадую тестя.
"I от одного вечора ми вийшли пройтися. Йшли мiстом, роздивлялися вiтрини, примiщення банкiв, бо це ж Швейцарiя - там купа банкiв.
I тут ми помiтили повiй. Вони стояли при дорозi, майже бiля мiнiстерства закордонних справ. Я про це знав, бо я хлоп щодо бабiв цiкавий, а цей - нi. Вони стояли в коротких шубках, крутили крихiтними сумочками. Доволi страшненькi. I цей стояв. Як причарований. I я подумав: о-па, Степановi закортiло продажної любовi. Припекло хлопцевi, сперма вдарила в голову. Але, бачу, вiн дiстає з сумки фотоапарат. Я вiдразу йому сказав: не треба, вони цього не люблять. А Степан аж зайшовся: "Нi, ти тiльки подумай, стоять шльондри просто бiля мiнiстерства, я хочу це зняти". "Хтось бабiв хоче зняти, а хтось хоче зняти їх фотоапаратом. Прiоритети, блiн".
Iгорко починає говорити голосом футбольного коментатора: "Степан вирушає на полювання, тримає фотоапарат напоготовi. Повiї помiчають Степана, вони обертаються, Степан думає, що це вони позують, i налаштовує на них фотоапарат, i тут несподiвано вiн отримує по головi крихiтною сумочкою. Го-о-о-о-ол!!! Степан бiжить вулицями Берна, за ним бiжать, нестримно наближаючись, швейцарськi повiї, як фурiї та гарпiї на картинах великих митцiв, волосся їхнє скуйовджене, очi блищать, штучнi нiгтi чекають на жертву, ось їм удається наблизитись, але Степан пришвидшує свiй бiг. А от вiн гепається, послизнувшись на винятково чистому асфальтi, i тодi сумочки вiдходжують його по головi".
Уранцi Степан мав подряпаний писок i втомлений вигляд. "А я тебе попереджав. Не лiзь їх знiмати, вони уникають публiчностi", - сказав мстивий Iгорко. Степан зiтхнув, з'їв од хвилювання ресторанну булочку й запропонував Iгорковi половину коштiв, видiлених на вiдрядження, за те, щоб Iгорко про цю iсторiю мовчав. Ги-гик. Якраз. "Цих коштiв менi ледь вистачило на один день. Хiба мiг я замовчувати таку чудову iсторiю? Ховати її вiд людства?" Я кажу, що це було б злочином, якби Iгорко сховав таку iсторiю вiд людства. "Па-па, Степане, до завтра", - абсолютно серйозно каже Iгорко, заливаючи в себе останнi грами горiлки. "Все. Спимо", - повiдомляє вiн менi й миттєво засинає. Я ж дивлюся на будильник i розумiю, що забув, як його заводити. "Знаєш, що? - питаюся в будильника. - Ти вже стiльки в мене мешкаєш, що мiг би й сам без моєї допомоги заводитися". Я дивлюся на свої руки. "А ви взагалi - зрадники, як можна забути такi простi речi - не розумiю". З цими словами поринаю в сон.
vii)
Коли я виходив з убиральнi, то наштовхнувся на Iгорка в трусах. "Воруши батонами, - не вельми люб'язно промовив вiн до мене. - Не сам удома". Вранцi сперечатися менi не хотiлося, втiм, який це був ранок? Майже дванадцята година. День. "Збирайся хутчiш", - намагається перекричати зливний бачок Iгорко. Я збираюся. "В тебе праска є?" Я кажу, що мусить бути в шафi, Iгорко вiдкриває шафу й випускає Мартiнi. "О! Хто тебе сюди запхнув?" - питається Iгорко в Мартiнi. Але той уже подався до кухнi полювати на харчi, залишенi на столi, але там нiчого немає, це я розумiю з його ображеного нявчання. Я вiдчуваю голод.
"Будемо жерти на роботi, що там iще робити? Поїхали", - Iгорко дуже поквапливий. I злий. "Ти чого такий лютий?" - запитую. Вiн всiдається в машину. "Я коли попиячу добряче, то на ранок завжди такий. Ти на мене не зважай. Не варто". О'кей. Не буду на нього звертати уваги, в машинi ми так само мовчимо, як учора, i менi здається, що ми їдемо до мене, i що я ще не чув усiх цих примарних iсторiй про своїх колег.