Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
- Автор: Хаггард Генри Райдер
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: "Школа"
- ISBN: 966-8114-99
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми». Краткое содержание книги:
У основу одного з кращих пригодницьких романів Дочка Монтесуми лягли історичні події епохи великих морських географічних відкриттів і завоювань. Герой твору Томас Вінгфілд, від імені якого ведеться розповідь, пише свої спогади відразу ж після розгрому непереможної армади — флоту католицької Іспанії.
Розповідаючи історію свого надзвичайного життя, Томас Вінгфілд переноситься в часи своєї юності, наповненої пристрастями, битвами і неймовірними пригодами.
— Справді, таких людей я ніколи не бачив, — відповів король.
— Хіба вони не говорили тобі, як ми вражаємо смертю здалека?
— Говорили, але я їм не вірю. Дай-но мені поглянути, як ви це робите. Он, поціль у одного з тих воїнів, — і він показав на протилежний бік площі, — і тоді я повірю.
— Ні, — відповів я, — ми не проливаємо безневинної крові. Ми вбиваємо лише тоді, коли людина чимось завинила і заслуговує на таку кару. Якщо ж ти хочеш переконатися в нашій могутності, звели своїм слугам пригнати в твій крааль бика, і він впаде мертвим, перш ніж пробіжить двадцять кроків.
— Ні, — хижо вишкірив зуби король, — убий людину, і тоді я повірю.
— Гаразд, королю! Хай буде по-твоєму, — сказав я спокійно. — Пройдися площею до воріт крааля, і, перш ніж ти дійдеш туди, ти будеш мертвий. Якщо не хочеш іти сам, пошли твого сина Скраггу. (Треба сказати, що тої миті я із величезним задоволенням підстрелив би цього негідника.)
Почувши ці слова, Скрагга з криком жаху кинувся в хатину. Твала зверхньо зиркнув на мене і спохмурнів: моя пропозиція йому була явно не до душі.
— Хай приженуть молодого бика, — наказав він двом слугам.
Ті щодуху кинулися виконувати його наказ.
— Тепер, — сказав я, звертаючись до сера Генрі, — стріляйте ви. Я хочу показати цьому негіднику, що я не єдиний чаклун у нашій компанії.
Сер Генрі негайно ж узяв рушницю і звів курка.
— Сподіваюся, я не промахнуся, — сказав він, важко зітхнувши.
— Якщо не вцілите з першого разу, стріляйте вдруге. Цільтеся зі ста п’ятдесяти ярдів і виждіть, поки тварина не обернеться до вас боком.
Знову запала мовчанка.
Раптом з-за воріт крааля виткнувся бик. Побачивши таке юрмисько люду, він спинився як укопаний, витріщивши налякані безтямні очі, потім круто обернувся і замукав.
— Стріляйте! — прошепотів я.
— Бум! Бум! — пролунав оглушливий постріл, і всі побачили, що бик лежить на спині, судомно смикаючи ногами: розривна куля втрапила йому простісінько під ребра.
Багатотисячний гомін пронісся над рядами.
З незворушним виглядом я обернувся до короля:
— Ну що, збрехав я тобі, королю?
— Ні, біла людино, ти сказав правду, — відповів Твала майже із забобонним жахом.
— Слухай, Твало, — продовжував я, — ти все бачив. Знай же, ми прийшли сюди з миром, а не з війною. Поглянь! — І я високо підвів вінчестер. — Ось цією палицею з діркою посередині ти зможеш вбивати, як і ми. Тільки пам’ятай, що вона зачаклована. Якщо ти піднімеш цю чарівну палицю проти людини, вона уб’є тебе. Стривай! Я хочу показати тобі ще дещо. Хай один із твоїх воїнів відійде від нас на сорок кроків і встромить в землю руків’я списа так, щоб його лезо було звернене до нас пласким боком.
Цей наказ був миттєво виконаний.
— Тепер, королю, дивися! Звідси я вщент рознесу цього списа. Ретельно прицілившись, я вистрілив, і куля, ударивши в середину леза, пошматувала його на друзки.
Площа знову видихнула сторопіло.
— Так от, Твало, ми даруємо тобі цю зачаровану палицю, і згодом я навчу тебе, як з нею поводитися. Але остерігайся спрямувати чарівництво зоряних небожителів проти земної людини! — І з цими словами я подав йому рушницю.
Король узяв наш подарунок дуже обережно і поклав його біля своїх ніг. У цю хвилину я помітив, що зморщена мавпоподібна істота виповзла з-під навісу хатини. Вона повзла рачки, але, коли наблизилася до місця, де сидів король, звелася на ноги, скинула з себе хутряний плащ, і перед нами постала найдивовижніша людська потвора. Це була спорохнявіла бабище, обличчя якої так зморщилося і висохло від віку, що було не більше, аніж у немовляти. Все воно було порите глибокими жовтими зморшками, серед яких провалена щілина позначала рот, а нижче стирчало уперед гостре, гачкувате підборіддя. Носа у цієї істоти не було, і взагалі її можна було сприйняти за висохлу на сонці мумію, якби не великі чорні очі, що палали яскравим полум’ям з-під абсолютно сивих брів, над якими виступав жовтий, як пергамент, лоб. Що ж до голови, то вона була лиса, як бубон, і зморшкувата жовта шкіра на черепі рухалася, як шкіра на капюшоні кобри.
Ми мимоволі здригнулися від жаху і огиди, побачивши цю страшну потвору. З хвилину вона стояла нерухомо, потім раптом витягла свою кістляву руку, схожу на лапку хижого птаха з кігтями завдовжки майже дюйм і, поклавши її на плече Твали, раптом заговорила тонким, пронизливим голосом: