Хіба ревуть воли, як ясла повні

І сниться Чіпці - немов сон, і ввижається - наче бувальщина. Сниться йому й ввижається недавня гульня. Увесь шинок залитий світлом - сяє, аж горить; музика тне, рубає; підбори землю рвуть; крики, співи… стоголосе лящання, безпуття скажене… А збоку насуває темна ніч, немов чорна хмара. А в тій непроглядній темряві, ледве видко, чорніють панські комори, двір… Три тіні зігнулися під якоюсь вагою - щось несуть на плечах… тікають… зникли у голому садку… Ось блиснула іскорка - і видко… два чоловіки качаються серед двору, борюкаються… Той, що зверху, лютий, як звір, шибкий, як вітер… Придивляється Чіпка… "Це ж я… я!..- скрикує,- а підо мною сторож… то панський сторож… блідий, як смерть" тяжко дише; болізно сова руками й ногами… чутно - кров булькоче у його печінках, біжить чорною річкою з горла, носа… Ось розкриває очі… загоріли вони на хвилину іскоркою життя… То ними світить докора? чи посилає прокльони?.. Ні, то душа прощається з тілом: смерть уже застилає очі полудою… А ніч усе росте-ширшає і проганяє веселе грище з-перед очей…" Чіпка затіпався, кинувся… "0-ох!" - застогнав з про тягом, перевернувся на другий бік та й знову заснув

І знову йому верзеться й ввижається… Ніч темна. глуха - німа та глуха. Він стоїть, а кругом його роз ляглося сонне грище; п'яні чоловіки, жінки… все те мертвим сном спить, порозкидане, як колодяччя… Ось - угорі зайнялася над ним зірка: як свічка, па- лав вона на небі й освічує п'яне зборище на землі… Чіпка глянув на правий бік… Захиталася темнота, затрусилася… і з неї висунулось дві тіні - страшні, бліді, з переламаними кістками, котрі так і виглядали із тіла… Ледве шкандибають вони, вивертаючи ноги то на той,-то на другий бік; хитають на його головами - вказують руками на сонне грище… Чіпці здалося, що то дід Улас з матір'ю… Він затремтів увесь, засовався - і одвернувся…

Трохи згодом, з лівого боку, теж захиталася темнота - із неї виплило дві тіні. Одна - товста, пузата, червонопика; друга, з-за товстої - тонка, худа, перегнута утроє, з пером за ухом… Наблизилися оті дві тіні, глянули на сонне грище, глянули Чіпці прямо в вічі - та й заридали… "Так ось де полягло наше добро, наші гроші!" І вхопивши одного п'яницю сонного, вони здерли з його одежину та й уп'ялися у горло зубами… Чутно стало, як булькотала кров: то вони ссали її з живого тіла… Очі їх наливалися нею, горіли, світили, як у котів… Чіпка здригнув - і одвернувся…

Гляне угору - аж там, крізь ясний світ, захиталася нова тінь. Чиста та ясна, як літній погожий ранок, з веселим та любим поглядом у темних очах… "Що це?.. Моя Галочко! моя голубонько сивесенька! іди до ме-неі.." - молить Чіпка і здіймає догори руки. Тінь затремтіла; ясне лице потемріло; на очах заблищали сльози… "Що то ти наробив?!.-учувся йому зляканий голос.- Глянь у праву руч!" - Чіпка глянув - і сахнувся… Чоловік качався по двору й не по-люд-ській стогнав… "Що то ти наробив?! - знову докоряв голос зверху.- Глянь у ліву руч!" - Чіпка нехотя повернув очі… Дві чорні тіні ссали кров з сонних людей, ламали їм кістки, викручували руки, ноги, обсмоктували кров… "Глянь униз!.." - гуконув голос. Чіпка зирнув… Коло його розвернулося сонне царство люду; бліді обличчя позадиралися вгору, очі - повиводило з лоба, з рота - вилітала легенька смужка синього дим-. ку… Вони горіли тихо-тихо, як вугіль тліє… "Це все ти наробив!.. це все твої вчинки!..- гукав голос…- За віщо ж ти чоловіка убив? За що діток, жінку осиротив?.. Чим винуватий сторож, коли його господар посилає стерегти добро, ловити злодія?.. Що то ти поробив з тими п'явками людськими?.. Що?? З ситих, повних, що, обпившись крові, тихо доживали віку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свій довгий вік нассали… А от, бач: щоб знову такими стати, як були, вони поробилися в сто крат хижішими, прожерливішими… На голодного й холодного, на п'яного й тверезого, на сонного й не сонного, на сироту, на старця вони кидаються, як голодні собаки на шматок хліба… Бач, як вони смокчуть кров з жил людських?.. Бачиш?.. А то - що?.. Людей опо-їв, горілкою попалив… Каторжний! розбишака!.." Чіпка знемігся, склонив коліна, зложив руки, припав ниць на землю… А голос, як буря, носився кругом його і страшенно викрикував, вигукував: "Що ти наробив, лютий, каторжний?!." Чіпка припадав ниць, мов хотів сховатися… А голос той проривався у кожну кісточку, у кожну жилочку, морозив їх жахом, пік огнем туги… Чіпка не витримав. Як скажений звір, що боїться води, труситься й лютує, забачивши її, забувши все на світі, несамовито кидається на встрічного й поперечного - так Чіпка кинувся, скочив угору… "Згинь, проклятуща, від мене! хай тебе огонь пожре, вихор рознесе-розвіє!.. Що ти мені таке?.. Жінка?.. сестра?? мати?? Я тебе всього двічі чи тричі бачив на полі, де ти стрибала, як коза… Чого ж ти сюди лізеш?.. чого ти мішаєшся?.. Ти мені вибиваєш очі тим, що мені самому не дає спокою, що моє серце одвертав від доброго, а підіймає руку на лихе?.. від чого я сам, тікаю - та ніяк не втечу; ховаюся - та не заховаюся, та все глибше та глибше топлю свою голову у п'яній горілці… Геть собі!.. згинь!.." Від його гучного голосу '' тінь затремтіла, подалася вгору, вище, вище… Небо загоготало, заблищало, шкварнуло… Огняна стріла вдарила коло його; кругом усе затріщало і запалало огнем… Горить, тріщить, ломиться, падає, кричить, лементує, молить… усі голоси зливаються в один голос - у голос невиразної тяжкої туги; скрізь чутно плач, лемент… І все те жере огонь - то своїм широким, лютим полум'ям, то своїми гострими язиками - лиже… Лизне - і тільки чорна вуглина після його зачорніє; ' лизне ще - вуглина побіліє, розпадається на попіл… І піднімає його угору широка огняна хвиля і, залопотавши, несе високо-високо… Огонь розходився, розігрався… Уже він кругом охопив Чіпку, уже досягав своїми довгими язиками до його тіла, цілував його вид… Гляне Чіпка… То ж не вогонь, то людська кров хвилями хвилює… "0-о-йІ" - скрикнув він і несамови-, „ т,о кинувся.,.',' ' ,',..$,'-- ' '/' ' ',' •'/ 'і",у, •'''' -‹і / Стояв уже вечір надворі. Сонце закотилося за гору червоно-червоно, немов обпилось тії крові, що була • пролита за- день. Село, наморене то бійкою, то дивовижею, втихомирилось: нігде ні крику, ні гуку. Високі стовпи диму вилітали з верхів у небо високо-високо, наче несли туди людські сльози, прокльони, молитви… У печах палало полум'я - варилася вечеря; людські тіні снували повз його - і на хвилину-другу закривали його собою, немов якою запоною. Мороз дужчав; зорі грали; захід сонця жеврів кров'яно-красною зорею…