Українські народні казки
- Автор: Капущак Тарас
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Українські народні казки». Краткое содержание книги:
Песиголовець мало не задушив матір. Обернувся до Іванка й крикнув:
— Я не потерплю, аби хтось на світі мудріший був од мене! Зараз тебе вб’ю! — І вихопив шаблю.
Айбо й Іванко не дрімав. Витяг свою шаблю, і почали битися, аж земля тремтіла.
Шаблі поламалися. Почали боротися. Та ні один, ні другий не могли перемогти.
Але таки дикун наладився, закрутив Іванком і вдарив ним так, що до колін застряг хлопець у землю. Розсердився Іванко, вискочив із землі, вхопив песиголовця і вдарив ним так сильно, що увігнав у землю до пояса. А тоді — хап за голову! — і відкрутив її, як курчаті.
Іванко підняв голову песиголовця й кинув межи військо.
А солдати підняли шаблі й дружно закричали:
— Ура-а!
І тут же на місці вони оголосили, що признають своїм царем Іванка.
Витязь красно подякував, прийняв царську корону і каже:
— Відтепер оцей народ не буде вести війни з сусіднім народом. Складемо вічний мир!
Другого дня молодий цар проголосив: хто хоче йти в сусідню державу на свято миру, за того всі видатки заплатить казна.
Гей, і зібралося понад мільйон людей і рушили в путь.
Іванко на чолі війська з десяти дивізій також рушив у свою країну.
Дійшли до кордону і отаборилися, зробили гостину.
Коли старого царя сповістили, що на кордоні чуже військо, котре не можна й полічити, він дуже злякався. Думав, що песиголовець убив Іванка і напав на його державу.
Скликав раду, взяв дружину, доньку і з хлібом-сіллю пішов на кордон, щоб перепросити лютого напасника і піддатися його волі. «Не варто— гадає,— проливати кров…»
Іванко, одягнений у залізну збрую, сидів на коні сперед свого війська й чекав старого царя. А той з хлібом-сіллю у руках підійшов до нього й упав навколішки. Цариця вмила ноги Іванкові й обтерла рушником. Цар передав хліб і сіль. А міністри почали просити, щоб не допустив кровопролиття і не нищив край.
Іванко дивився, дивився, а далі зняв із себе залізний убір, відкрив своє лице і заговорив:
— Ми ж не прийшли до вас із війною, ми принесли вам вічний мир!
Гей, коли цар упізнав Іванка, й цариця, й царівна — не було кінця радості!
Не відкладали і гостину. А коли нагостилися доста, цар поклонив погар на Іванка і сказав:
— Ти хочеш мир межи двома народами, а я додам до того: най тоді не буде і кордону — з’єднаємо обидві держави. А ти візьмеш мою доньку за жінку. Чи добре буде так?
— Гей, чи добре! Тут же посвадьбуємо!
Знайшлися на місці й гудаки-цигани. То було весілля! Цілий місяць люди веселилися. Привезли й Іванкового нянька та братів.
Іванко каже нянькові й старому цареві:
— Но, тепер я вже вам розповім, що мені приснилося.
— Не треба, не треба! — загойкали і батько, і цар.
— Ні, розповім! Мені снилося, ніби я буду такий великий чоловік, що ви переді мною навколішках будете милості просити, а цариця буде мої ноги мити й рушником втирати. І се сталося. Якби я тоді відкрив свою таємницю, ви б мене з гніву вбили.
Засміявся цар:
— Правду маєш, Іванку!
І з радості продовжили гостину ще на один місяць. А може, й тепер гостяться, тільки казку час уже кінчати.
Дурень та чарівна сопілка
Було в чоловіка три сини: два розумних, а третій, Іван, дурний. Батько їх поділив хазяйством та й умер.
Пішли всі брати щастя шукати. Тільки розумні своє хазяйство покидали дома, а в Івана з хазяйства була одна ступа, так він і ту з собою взяв.
Ідуть вони та й ідуть, і вже стало смеркать. Дійшли до лісу та й кажуть:
— Давайте виліземо на дуба та переночуємо, а то щоб розбійники не напали.
Один і каже:
— А цього дурного біса де дінемо з ступою? Іван на те:
— Думайте за себе, а я сам вилізу на дуба та й заночую.
Полізли розумні аж на самий вершок дуба і сидять, а Іван і собі лізе, а за собою і ступу тягне на дуба. Виліз, сидить і ступу держить.
От ідуть розбійники з своїх промислів та й стали ночувать під тим дубом. Назбирали дров собі, зачали варить у великому казані куліш на вечерю. Наварили, посідали кругом казана, побрали ложки та тільки що стали їсти та все студять, бо дуже гарячий був, а Іван як пустить ступу та прямо в казан. Кип’ячений куліш геть-чисто позаляпував їм очі. Вони з ляку як посхвачувалися та й ну тікать у ліс, забули й товар, котрий награбили в крамарів.
Іван тоді зліз з дуба та й каже братам:
— Лізьте додолу.
Брати позлазили, забрали увесь товар, коні і поїхали додому, а Іван узяв собі тільки сопілку. Узяв він ту сопілку і ну грать. А була та сопілка не проста, а чарівна: як заграє, так усе живе й танцює. От заграв Іван, так і пішло все танцювать: і вовки, і зайці, і лисиці й ведмеді. А Іван все гра та сміється. Уже ті звірі сердешні танцювали, танцювали і поморились. Уже за дерева хватались та держались, щоб не танцювать, та ні, не вдержаться.