Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

Із Шульцівських постатей батько найчастіше є виразником творчих поглядів письменника, а коментарі його поведінки й висловлювань є також глосами до принципів власного письменства. Наче знак рівності проставлено між кодексом природи й законами мистецького творива, яке покликане наслідувати природу, брати з неї приклад — лише в діапазоні творчого діяння, деміургії, а отже не в копіюванні її звершень, а у власній, так само творчій винахідливості.

«Ми вирішили […] ще раз уконституювати світ, щоправда в малому масштабі, тільки для нас, але на наш смак і уподобання». У таким чином уконституйованому Шульцівському світі дійсність надалі програмує й уреальнює мистецьку філософію автора, є її невтомною екземпліфікацією, образним і захопливим викладом творчих засад письменника, трактатом про творення.

Слово Шульца є чарівною паличкою, годі уявити собі його світ поза словесною матерією, в транспозиції на будь-яку іншу мову мистецтв. Воно нерозлучно, органічно пов'язане з його візією. Завдяки точності слова письменницьке мистецтво, поезія настільки очевидним чином стає і об'єктом і суб'єктом Шульцівської історії. «Неназване не існує для нас, — писав він. — Назвати щось — означає включити його в якийсь універсальний сенс. Означає: створити». В одному з листів він сформулював: «То зрештою постулат гуманізму, гуманізація всього життєвого простору, аби щораз менше речей уникало світла думки та ухилялося від слова». Цей найбільший, поряд із Лешмяном, польський поет нашого століття сказав: «Поезія — то короткі замикання сенсу між словами, раптова регенерація первісних міфів». Слово Шульца не є словом потужним, ощадним, лапідарно дозованим, як у видатних творах сучасної поезії. Слово Шульца є елементом дефініції, складовою багатослівних образів, істотою, яка веде стадний спосіб життя. Слова ці, дбаючи про якнайбільшу влучність, якнайточнішу докладність, шикуються в комплекси з видимістю плеоназмів, кожен із яких вносить до опису, до аналізу явища якісь нові характерні первні, нові точки зору, епітети, які доповнюють пластичність опису. Щойно сума тієї низки наче-дефініцій дає повноту образу, збагачує його рясністю односкерованих гіпотез і тверджень, які не позначені тавром тавтологічної зайвості й монотонності. Слово Шульца слугує конкретизації абстрактних сенсів, раціоналізації ірраціональних справ. А отже, поетичні міфи набувають поважності трактатів, леткі враження отримують санкцію об'єктивних законів, термінологія рясно черпає з іншомовної лексики, на взірець предметної наукової номенклатури.

Ті слова, ті варваризми не замінимі в їхньому Шульцівському контексті. Овочі, принесені Аделею з базару, то не рослинні й земні складники обіду, а «вегетативні і телуричні інгредієнти обіду із запахом дикого поля» [Серпень; 19]. Без шкоди для сенсу годі ці терміни перекласти, замінити на рідномовні. Шульцівська «топографія липневої ночі» так само незамінна, як «нарис загальної систематики осені». Незмірно рідше трапляються у Шульца поєднання тих виразів, які можуть видатися перебільшено «іншомовними», як-от, коли жести недоумка Додо підтримували «своєю жвавою мімічною експресією сугестії розумного резонансу» [Додо; 256]. Одначе загалом це стилістичне уподобання письменника має своє суттєве обґрунтування. Прищеплення словника знання у царину міфу є процедурою, яка наче верифікує механізм Шульцівського світу.

«Наша мова не має визначень, які б дозували міру реальності, визначали б її густину» [Вулиця Крокодилів; 83] — пише Шульц в одному із творів. Те магічне вміння є великим осягненням письма Шульца. Той чарівник-перевтілювач не відмовляється, одначе, від традиційного порівняння, від отих «мовби», «ніби», «наче», «неначе» чи «здавалося б».