Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
— А, це ви… Ну як, уже відбули покарання?
Холодний прийом зовсім розчарував Гольта.
— Я хотів… Мені хотілось… — безпорадно заїкався він. — Я прийшов попросити у вас пробачення. — В думках він картав себе за такий прояв самоприниження. — Я поводився… недостой-но… Я гадав… — За якусь мить отой хвилинний протест згас, і він ладен був найпокірніше знести все. Але Ута посміхнулась так глумливо, як ніколи досі.
— Про що ви говорите? Недостойно поводився… Я навіть уваги не звернула. — Вона підвелася, книжка впала на підлогу. Ута підійшла до вікна і з нудьгою виглянула надвір. — Ви надто високої думки про себе, юначе!
У ньому миттю закипіла лють. Гольт ледь помітно вклонився і вийшов, навіть не оглянувшись. Внизу, у вестибюлі, його наздогнав голос Ути.
— Та зачекайте ж! — кричала вона зверху.
Але він був уже за дверима. «Досить! Тепер якомога далі звідси!»
У вітальні будинку Вольцова зібралася майже половина класу. Коли на порозі показався Гольт, Рутшер зустрів його словами:
— Привіт запеклому мисливцеві! Зепп тільки-но розповів нам про оленя.
Гольт окинув поглядом присутніх. Побачивши на столі пляшки, він миттю зрозумів, що тут відзначають призов у армію. Гольт зрадів. Його гнів на Уту вже давно минув, але він почував себе страшенно нещасним.
Всі галасували навперебій. Хтось розповідав:
— Гільберт пішов у школу і набрехав сторожеві, що з котельної валить дим. Той прожогом кинувся в підвал, а Гільберт тим часом зняв зі стіни ключ і побіг у хімічний кабінет.
— Ось я розкажу! — вигукнув Цемцький. — Я був там з Вольцовом! Гільберт спустив на шпагатині у двір пляшку зі спиртом, а я підхопив її і перемайнув з нею через мур.
— А я, — підхопив Вольцов, — знову підійшов до сторожа і сказав, що, напевне, я помилився: димом тягне не з котельні, а з підвалу під спортзалом… Він знову як очманілий побіг, а я повісив ключа на місце і спокійнісінько пішов геть.
— Ми приготували чудовий лікер, — ледве повертаючи язиком, пробелькотів Феттер. — П'ятдесятиградусний!
Гольт підніс пляшку до губів. Теплуватий липкий напій обпалив йому горло. Він ковтнув ще раз, потім ще… По всьому тілу розлилося приємне тепло, в кімнаті стало просторніше і світліше. Вольцов приніс ще кілька пляшок червоного вина.
— Пий, Вернер!
Гольт випив, і всі теж. Розпач і лють немов рукою зняло. К бісу Уту!
Хтось закричав:
— Друзі, починається нове життя!
Гольт пив вино прямо з пляшки. На душі в нього полегшало, життя здавалося чудовим.
— Геть Бадольо! — вигукнув хтось.
— Ми не залишимо нашого ф-ф-фюрера в біді!
— Ніколи! — крикнув Гольт.
— Ніко-о-оли! — підхопили всі хором.
Вольцов, намагаючись усіх перекричати, пробасив:
— У нас один девіз: батьківщина в небезпеці. Ми повинні її врятувати!
«Ось вона, Іліада!» — думав Гольт. І тільки десь глибоко ще ледь жевріла свідомість: «Я п’яний…» Потім усе перемішалося: різноголосий гомін, крик, сміх. «К бісу Уту!..» Перед ним, набігаючи одна на одну, миготіли якісь картини: вітальня в будинку Вольцова, вулиця, базарна площа. А ось і Вольцов з кактусом у петельці. «Кактус — можна померти від сміху…» А у Цемцького на голові раптом з’явився циліндр. «Звідки в нього циліндр? І чому всі оці люди сміються?.. О боже! Банфю-рер! Та ще й кричить на все горло: «Забирайтесь додому!..» А хто це хапає мене за руку? Візе? Ну, звичайно ж, наш Мізе-Петер, симулянт і дезертир… Що трапилось? П’яний, кажеш? Ну гаразд, іду вже!»
Вперше в житті Гольт був у такому жалюгідному стані. На другий день він немов очманілий лежав у постелі. Страшенно боліла голова. Якесь неприємне почуття в животі, нудота. На душі — препогано. Сонце світило в кімнату зліва. Отже, виходить, час уже за полудень. Молодша фрейлейн Денгельман, Вероніка, з обвішаною бігуді головою стояла біля ліжка: вона принесла йому чай.
— Який сором! — дорікала вона. — В шістнадцять років напився як чіп! Всі сходи обблював!
— Вийдіть! — надломленим голосом сказав Гольт. — Я хворий!
— Це вам на похмілля! — зловтішно вела далі Вероніка.
— Я вас просив вийти! — закричав Гольт.
Залишившись на самоті, він сьорбнув гарячого м’ятного чаю.
Уривки спогадів поступово складалися в одну суцільну картину. «Що ми натворили!» — промайнула думка.
Він підвівся. «Як я потрапив до себе в постіль?» Підійшовши до відкритого вікна, Гольт почав робити гімнастику. Присівши кілька разів, він почув, що хтось постукав у двері.
Увійшов Петер Візе.