Приватне життя феномена
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #2
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Приватне життя феномена». Краткое содержание книги:
Мартоха, довідавшись десь па вулиці про нове чудо, кинулась хутчій додому. Чоботи! Чоботі, які ні разу не взувала, бережучи для найбільшого свята. Невже пропали?
І коли, заглянувши до скрипі, пересвідчилась, що чобіт у скрині немає, наче ніколи там і не лежали серед іншого краму, вона в розпачі опустила руки. Як же це так, думалось їй, що межи двома своїми сокира пропала, як же це так, що підголено її без мила? Вийшла в горі надвір, хотіла своїм нещастям поділитися з Хомою, та як же ти поділишся з ним, коли знову на цегляному постаменті під ясеном сидить! Та краще собаку на ланцюгу тримати, ніж Хому на постаменті, собака встеріг би хату від злодія,
й чоботи не пропали б, і ходила б Мартоха в обновці, гримкотячи святковою взувачкою, наче громом небесним!
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ,
Виявляється, Хому Прищепу тоді викрадали й не викрадали. Прочитавши брехливу інформацію з іноземного клаптя, спровореного самогонницею Вівдею Оберемок на районному базарі, старший куди пошлють із яблунівського колгоспу «Барвінок» став чомусь на обличчі худий, як щука, лютий, як тур у горах, такий добрий, що в ложці води втопив би.
– Та вони мене хочуть обернути на єгипетську бабу! – кричав Мартосі, вогнем дихаючи на ту італійську «Мессаджеро» чи то французьку «Оррор». – Без полум’я хочуть зварити!
– Хомонько, заспокойся, бо напустив брови, як пу- шик, – угамовувала рідна жінка. – Став такий од тієї новини, що до тебе й ні приступу без кочерги. Дідько в тобі сидить, у роті почорніло. І як тільки очей на спичку не повидовбуєш!
– Хіба я такий з натури, Мартохо? Та я такий добрий вдачею, хоч до болячки клади. Ти поглянь на цюю газету! Хіба не красавиця, що з-під столу кусається?
– Тільки здохлий пес не куса, а в них собачі звичаї. Пруться замітати чужу хижу, а не дивляться, що своя не- заметена. Оббрехали, бо завжди ото з паршивою головою та в тин лізуть.
– Наклеп звели перед усім білим світом. Ославили, прирівнявши оладок до посльоду.
– Але ж, Хомонько, друкувалося спростування в нашій районній газеті.
– А хіба вони передрукували те спростування? Світ читав, світ знає? Торох – горох, змолотили – квасоля!
– Але ж, Хомонько, всі чесні трудящі люди в районі прочитали, в Яблунівці знають – і в правлінні колгоспу, і в сільраді. Шкода, звісно, що наша районна газета не потрапляє десь на базар у Лондоні чи Парижі, а якби потрапила, то трудящий люд там теж прочитав би. І ще з якою охотою! Ганяли б за нашою районною по своїх базарах, мов чорти по болоту.
– Правду кажеш, Мартохо? – допитувався чоловік, наче жінка мала знати й за чужинецькі базари.
– Гадаєш, їхньому трудящому люду якась «Мессаджеро» дорожча, ніж наша районна газета? Бо наша районна – як отой малий язик, що всім тілом володає!
– Еге ж, Мартохо, лукавому суком випре.
Й тут рідна жінка Мартоха ляснула себе по тім’ю, наче ґедзя била, й каже:
– Хіба ж не шкода моєї краси, що розум втратила? Шкода! А винувата ота чорна хмара, схожа на промтоварну лавку, що навезла нам безплатних товарів. Та за тими товарами поставали в нас цвілі голови, аж побачились нам лопатки в горосі!.. Де ж ти, Хомо, валандався все-таки, де вештався, коли тебе не викрадали? – І, сповнюючись підозрою, стала підступати й наступати, а Хома перед нею від припічка хатнього до скрині задкувати. – А часом не так у нас: узвар – на базар, а кутя – на покутя? Поглянь на себе, Хомо! Такого, як ти, діда треба бити до обіду, а після обіду знову братися за діда!
– Що з тобою, Мартохо! – боронився руками, наче від кусливої оси. – Отямся і схаменись!
– Чи не знайшов часом собі десь шльондру та не сів із нею на колоді поговорить о погоді? Де ж це тебе поштували тим чаєм, яким ворота підпирають?