Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту
- Автор: Павленко Марина
- Серия: Русалонька із 7-В #4
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту». Краткое содержание книги:
Що ж, у неї так завжди: кохання і розшук переплітаються так щільно, що і гадки не маєш, як усьому тому дати раду...
На окремих сайтах познаходили й слова, які попри все таки дійшли до нашого часу, бо їх потроху досліджували й намагалися зберегти Пантелеймон Куліш, Микола Лисенко та інші небайдужі люди!
Уклали з них цілий словничок і тепер кинулись уже до блокнота.
Тепер побачили, що Юліан переписує слова лебійської мови. Мабуть, забув, тож намагається позгадувати їх зі свого далекого дитинства! Значень їхніх не пише, бо тоді недремний наглядач Кваша про все здогадається! О, недарма він брав участь в укладанні українсько-російського словника під керівництвом Комара! Такий міг би скласти ще не один словник!
Отже, бодай за божевільними писаннями Мокренкові вдасться хоч щось приховати, хоч щось не вийде за межі хати і вціліє від чекістів!
«Спин» — це «чорт»! «Шуліцейський» — справді поліцейський! «Неклевий» — це таки «поганий», хай тикнеться Кулаківському. «Гальомий» теж. А «кирати» — це таки «пиячити», хай дарує за несподівану
згадку й Ірка! «Бо той недобрий чорт-ітоліценський Букша...» «Букша» — це «кваша»! «Бо той недобрим чорт-по ліцейський Кваша»! «Цілітно шукоморить» — «усе шукає»!
Деяких слів Мокренко, видно, пригадати так і не зміг, тож заміняв їх звичайними. А може, ті лебійські слова саме в тон звичайним і звучали? Словом, усе вкупі виглядало так:
«Визітаю: біяк відкаплонить хтось біце, хай, бетлій-ти кливеньский, скумає знахтнтм манейську суразну суга-каравону, манейську кирдимню, манейське клеве ставера! Манько бівже не дослякаюсь: шалеко, а млнь-ко йорий, нетроняшний, кувезно кімарю, бо неклевиЙ сп и н-шу ліцейський Букша цілітно шукоморить... Зо-етичуйтн сі кудорові! Делькаренко Ю.»
А означало, мабуть, таке:
«Благаю: як відімкне хтось це, хай буде ласкавий, зуміє знайти мою гарну воду-дівчину, мос життя, мос гарне подружжя! Я вже не діждусь: далеко, а я не здоровий, тяжко лежу»... («Кімарити» — таки ж лежати, бабуся недурно так мовить!) Бо той недобрий чорт-поліцейський Кваша усе вишукує... Зоставайтеся всі здорові!»...
Наче прощання...
А от що значить «Делькаренко Ю»? «Делька»—теж вода, «вдельчитись» — утонути... Але ж утоплеником став Кирило, а Мокренко... Мокренко — ось воно що! Юліан не зумів перекласти слово «мокрий» і написав його як «Воденко»! * Воден ко Юліан»!
«Вода-дівчина» — може, це русалка? Вона ж його, Мокренкова, дружина!
«Похазниця — манейська кливеньска бахтійка»... «Похазниця» — це «господиня», хазяйка! «Хазяйка —
моя ласкава теща»! Отже, пані Щербанівська Мокренкові ніяка не мати, вона його теща! Це значить, що,..
Що Софія — його дружина, «його життя», його «гарне подружжя», його Русалонька!
«Так красно він мене все узивав», «виростали вкупі», «серце», «співаємо дуетом», — це ж у архівних записках писала Софія Щербанівська саме про Мокрей ка! А її рядки про те, що «так було гарно зроблено сей...» і «міні подарував», мабуть, стосуються отого знаменитого галерейного портрета!..
Ще одна Софія-Русалонька!
Поки Софійка переварювала, Сашко з Лесею мудрували далі.
Явно якась адреса! «Шусто Кустанай, шустечко Ті-мара-стичннське, хоро Іон-майський, восторка Кра-сімна, хаза дікона й шандра, похазь тімара. Делька-ренко С.О. Незабатузяні-хірані-етан».
За годину праці встановили, що йдеться про Кустанайську область, Семиозерний район, село Пер-шотравневе (мабуть, Первомайське: чисто радянська назва!) у Казахстані! Ну, так: адже Казах — це вільна, отже «незабатузяна» (незв'язана) людина! Вулиця Червона, будинок іб, кімната 7! Ну, а «Делькаренко С.О.» — вона ж, вона: Мокренко Софія Олександрівна!
Так он куди закинуто репресовану Русалоньку! Аж у Казахстан! Вона, почувши від мами, що чоловік помер (о, той брехливий некролог!), а потім, видно, дізнавшись і про смерть брата й матері, не захотіла чи не змогла вже повернутись на рідну землю! Але її адресу Мокренко десь відшукав і просив нащадків допомогти!
Звичайно, самої Софії вже немає живої (хоч Софійка і тут готова вірити в дива), але, може, зостався хто з її близьких? Може, врешті-решт, у неї там народилася Юліанова дитина?
Он іще чому Юліан ховав правду від Кваші! Знав: Григорій Борисович не допустить сюди ніяких спадкоємців: йому самому згодиться Мокренкове майно! Що ж, Кваша так і зробив: привласнив і розпродав по частинах майже весь будиночок з колонами! Мабуть, це теж винагорода від органів за вірну службу!..
Ох, від усього цього точно можна збожеволіти!
5 5. Ще КІЛЬКА ХОДІВ
Наступні знахідки посипались, як з рогу достатку.
По-перше, повернули ще дві картини: здається, Глущенка і Яблонської. Нібито натрапили на слід і Мокренкового полотна. Більше того: в музей закуплено якісну сигналізацію та інші засоби охорони!
По-друге, на радощах від таких успіхів Пустельник... поцілував Софійку в щічку! Отак узяв за плечі (обняв тобто!), і — цьом у щоку! Ти, — каже, — Софійко, найбільше заслуговуєш подяки! Якби, У- каже, — не твоя допитливість, фантазія і метикованість, то в усіх галереях полишалися б тільки підмінки, а ікона — гнила б у коміричні!
По-третє, ікона, перенесена на найпочесніше місце, ще більше оновилась. Церковники з усіх усюд їдуть тепер до музею і просять її для храмів, але музейники чітко тримаються Хазяйчиного наказу: не віддавати. Колекціонери, магнати, навіть вельми підозрілі здоровані в камуфляжах і темних окулярах з усіх усюд жадають купити її за величезні гроші. Але музейники чітко тримаються Хазяйчиного наказу: не продавати
— Скушеніє! — тільки й зітхає Миколаївна.
По багатьох телеканалах завдяки незвичайній іконі Вишнопіль прогримів удруге — тепер уже з гарного боку. Бо як у намолених місцях ікони оновлюються — одне, а тут же... Знак!
По-четверте, ікона стала виявляти ще й силу зцілення. Миколаївна стверджує, що її перестав боліти поперек, і скинула свою одвічну хустку, у сторожа Петровича рівнісінько в день відкриття ікони загоїлась обпечена рука, ще в когось щезли головні болі. Може, то люди вже так собі уявляють, але й Софійка не завважувала зморщок на шиї і на чолі, як не крутилася перед дзеркалом!
По-п’яте... Попросивши в музейників опис ікони, Софійка прочитала дивовижну річ: її було передано музеєві у 1960 роках, тобто вже через два десятки літ після смерті пані Вікторії... Ні, важливо інше: передано з Половинчика! Після остаточного перетворення їхньої церкви на клуб. Передано, як пише акт, в незадовільному стані. В такому незадовільному, що коли 1992 року музейні ікони дозволено було повернути церквам, жоден піп не захотів її і в руки брати. Саме тоді «поясне зображення Ісуса» було запаковано вуже згадану газету «Культура й життя», в якій і долежало до нинішніх подій.
Ні, ще важливіше: та ікона, за переказами, ще від якогось козака Вишні! А Вишня — то давнє прізвище
Софійчиної маминої родини, яке в життєвих периттетіях помилково перетворилось на прізвище Ягода!
Отже, ікона — трохи й Софійчина? Недарма ж у сні Хазяйка сказала: оберіг роду! Правда, вона сказала, нашого з тобою роду... Бо, звісно, музей — це її най-рідніше, можна сказати, і дім, і родина!
По-шосте, відкаплунено, себто відімкнено ще один запис у блокнотику!
Ой, передихнути, щоб про все по порядку!.. «Кувирх» — дах, «кувізо» — залізо, «ліхторити» — числити, відрахувати... Двадцять п'яту балку на даху, під залізом! Господи, дай сил усвідомити й переварити! Невже на горищі Мокренкового дому ще уціліла схованка? Кваша перешукав-перекопав землю й підлогу, перестукав стіни, а тут... Невже хоч тут Юліанові вдалось його обвести круг пальця? І що? Що там може бути? Ет, що б не було, то буде велика й коштовна пам'ятка!
А от як потрапити на горище? Григорій Борисович тепер навряд чи довіриться двом школяркам!
По-сьоме... А по-сьоме Софійці перервав раптовий Сашків дзвінок:
— Софійко! Бігом! Бігом до мене, благаю!
Бігла, аж засапалась.
— Сюди! — Фадійчук з таємничим виглядом закликав дівчинку до будинку. — Глянь, що я відкопав!
Софійка насамперед ахнула від того, як змінилась кімната. Чисті рівні білі стіни (з її портретом у рамці) і стеля, нове світле вікно!.. Якось аж просторіше стало!