Таргани

Харрі озирнувся. Божевільний професор у скляній кімнаті.

— А якщо вас зупинять за перевищення швидкості?

— Допоки я заробляю гроші й не висовуюся, усі задоволені. До того ж у мене найвищі доходи в компанії. Бачите цей офіс? Раніше тут сидів директор «Барклай Таїланд». І ви, напевно, запитаєте, чому ж тепер тут сиджу я, якийсь там брокер? А сиджу я тут тому, що в брокерській компанії має значення тільки одне — скільки грошей ти заробляєш. Усе інше — декорація. Навіть керівники: адже вони залежать від нас, своїми операціями на ринку ми зберігаємо їм роботу й зарплату. Мій начальник переїхав зараз у затишний кабінет поверхом нижче, оскільки я пригрозив йому, що піду працювати до конкурента й усіх клієнтів із собою прихоплю, якщо він не підпише зі мною більш вигідний договір. І не надасть мені цей офіс.

Він розстебнув жилет і зняв його, повісивши на один зі скляних стільців.

— Годі про мене. Чим можу вам допомогти, Харрі?

— Я все думаю, про що це ви з послом розмовляли по телефону в день убивства.

— Він подзвонив мені, щоб підтвердити нашу зустріч. І я підтвердив.

— А що потім?

— Він приїхав сюди о четвертій годині дня, як ми й домовилися. Може, хвилин на п’ять затримався. Шена із приймальні може сказати точніше, він спершу записався в неї.

— Про що ж ви розмовляли?

— Про гроші. Він хотів розмістити певну суму. — Жоден м’яз не ворухнувся на його обличчі: було неясно, бреше він чи ні. — Ми просиділи тут до п’ятої. Потім я провів його в паркінг, де він залишив свою машину.

— Вона стояла на гостьовому місці, там же, де тепер стоїть наша?

— Якщо ви про гостьове місце, то так. Саме там.

— Тоді ви бачили його востаннє?

— Саме так.

— Спасибі.

— Нема за що. І варто було їхати в таку далечінь за подібною дрібницею.

— Як я вже казав, це лише звичайне в таких випадках дізнання.

— Ну, ясна річ. Адже він помер від інфаркту, чи не так? — І Єнс Брекке посміхнувся.

— Схоже, що так, — відповів йому Харрі.

— Я друг родини, — продовжував Брекке. — Усі мовчать, але я вмію розуміти знаки. Вони говорять самі за себе.

Коли Харрі піднявся зі стільця, двері ліфта розчинилися, і звідти з’явилася секретарка, тримаючи в руках тацю зі склянками й двома пляшками.

— Трохи води перед виходом, Харрі? Мені надсилають її літаком раз на місяць. — Він наповнив склянки норвезькою мінеральною водою «Фарріс» із Ларвіка. — До речі, Харрі, час телефонної розмови, який ви називали вчора, помилковий.