Кут паралельності
- Автор: Тесленко Александр Константинович
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Кут паралельності». Краткое содержание книги:
«Валерія Стах дуже рада, що зустріла знову того хлопчика, який перечепив її в третьому класі…»
— Коли сторінка списана до краю, натискаєш на ось цю клавішу, і зображення запам’ятовується… Ось клавіша запису, ось клавіша відтворення… А отак набираєш номер необхідної сторінки… Я дарую тобі. Хочеш?
— Дівчинко, я ще не розрахувався з вами за брудне платтячко, а ви робите мені такі дорогі подарунки… Ти виступаєш в ролі доброї феї? Мені навіть незручно…
— Відмовляєшся від подарунка? — вдавано ображено мовила.
— Та ні… Але ж…
— Бери, у мене є ще один. Це експериментальні моделі.
Якусь мить Валерія мовчала, потім, чомусь спохмурнівши, несподівано проказала віршовані рядки:
— Що? — Андріан відчув у її словах прихований, не зрозумілий йому зміст, але Валерія знову безтурботно посміхнулась:
— Та, це я так… Як бачиш, наша геологія при повному озброєнні. На грані фантастики.
— І годинник такий цікавий у тебе. Як в модернізованій «Мораві».
— А ти спостережливий. Дуже зручний годинник.
— Що показують ці шкали?
— Це довго розповідати. Спеціальні годинники. Ні, не чіпай цієї ручки, навіть не доторкуйся…
— Що означають ось ці цифри?
— Які?
— Три тисячі п’ятдесят вісім.
— Це просто… номер моделі…
— А це що за шкала?
— Ми інколи в геології… робимо деякі розрахунки, пов’язані з тисячолітніми змінами в… земній корі. Ось по цій шкалі… Це складно, ти не зрозумієш… Може, колись згодом.
— Валеріє, а ти пам’ятаєш Володьку Зуба? З нашого ж класу. Він зараз теж геолог.
— Ні, не пам’ятаю. Я ж з вами закінчила тільки третій клас, а потім мої батьки виїхали з Донбасу.
Людей в електричці було повно. Андріан з Валерією стояли в тамбурі, притиснуті одне до одного. Більшість грибників їхало далеко, а вони вийшли в Клавдієвому. Він знав ті місця і ніколи не повертався звідти з порожніми руками..
Трохи пройшли селищем і нарешті заглибились у ліс.
Нічні сутінки майже розтанули, але в глибині лісу було ще зовсім темно.
— Ходімо праворуч, тут є невелике озерце, а довкола нього грибні місця.
Коли вийшли до озера, зарослого ряскою, побачили на березі низький зелений намет і поряд маленького хлопчика біля загаслого багаття.
— Доброго ранку, — привіталася Валерія з ним, як з дорослим.
Малий будував з паличок фортецю, встромляв гіллячки у землю, виплітав стіни.
— А мій батько глиби сукає, — поважно повідомив хлопчик. — А я се малий. Кліпость будую. Потім палити буду. Я взе одну спалив. Вазка лобота. Але ж тлеба. Бо не буде со палити, — мовив глибокодумно. — А ви по глиби?
— По гриби, — посміхнувся Андріан.
Перші промені сонця пробилися через стовбури дерев.
В небі над головами висіла хмара, дуже схожа на людину у повний зріст.
— Кумедний малий… Правда, Валеріє? Ти любиш дітей? — запитав і чомусь сам злякався свого запитання, відразу перевів розмову на інше: — А де зараз твоя експедиція?
— Далеко, Андріане…
— Ти так кажеш, ніби то на іншій планеті…
Якусь хвилину ішли мовчки, шукали гриби серед хвої та листя.
— На іншій планеті… На Інкані… — раптом посміхнулась Валерія.
Людська постать на небі горбилась, ніби старіла.
І раптом десь зовсім поряд пролунав схвильований крик:
— Єва! Є-е-ва-а!
А у відповідь:
— Са-а-ва-а-а!
Поглянули праворуч і побачили на невеликій галявині старого чоловіка, сивого, у білім вигорілім капелюсі, в світлому літньому костюмі. Він сидів на пеньку і короткозоро вдивлявся у навколишнє. А майже поруч з ним, за кілька метрів, — постать бабусі в рожевому ситцевому платті з великим рожевим бантом на грудях, у широкополому, модному років тридцять тому капелюшку.
— Єва! — знову крикнув чоловік.
Бабуся була за його спиною.
— Сава! — у відповідь.
Нарешті він побачив її, підвівся з пенька і подибуляв:
— Ах, ти так довго не відгукувалась. Я так хвилювався. Чому ти так далеко зайшла? — він говорив голосно, майже кричав.
— Я шукала гриби! — прокричала у відповідь стара.
— Я так хвилювався.
Вони разом повернулися до пенька і сіли. Роздивлялися знайденого гриба.
— А його їсти можна?! — гукнула бабуся.
— Можна! — прокричав старий.
— А то ми такі знавці… До лісу вибрались… Як гарно тут! Правда?!