Кут паралельності
- Автор: Тесленко Александр Константинович
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Кут паралельності». Краткое содержание книги:
— Сама… Але син з невісткою часто приїздять з Дарниці… Валеріє…
— Що? — вона сторожко поглянула на нього.
— Я щасливий, що ми зустрілися… Чуєш, я по-справжньому щасливий…
Дівчина лагідно, якось вдячно посміхнулася, але нічого не сказала, лише взяла його за руку.
Дійшли до невеликої хатини за низьким парканом. Натиснув на клямку у хвіртці. Ступили на подвір’я. Довкола хатини — яблуневий садок, червонобокі яблука рясно висіли на гіллі, лежали на землі.
— Ось тут я жив три роки.
— Тобі скоро дадуть квартиру?
— Якби одружився, було б швидше. А гуртожиток хоч зараз… Але мені тут сподобалось…
Андріан зупинився біля невеликої лавочки, вкопаної в землю, і сказав:
— Увечері тут сидиш і слухаєш, як падають яблука…
А Валерія раптом почала тихо декламувати:
І нараз урвала на півслові.
— Це твій вірш? — здогадався Андріан.
— Мій, — посміхнулася. — У моїх батьків також вдома яблуні під хатою. Яблука червоніють на гіллі до пізньої осені, деякі висять до весни…
— А де твої батьки? — запитав Андріан, з подивом усвідомлюючи, що він нічого про Валерію не знає.
Дівчина мов не почула його запитання. Думала про щось своє.
З хатини вийшла Зіновія Олександрівна, побачила Андріана з дівчиною, підійшла, привіталася, їй було років під сімдесят. Андріан не знав точно, скільки їй років, бо ніколи не запитував, а сама вона не казала. Валерія якось винувато посміхнулась. А Зіновія Олександрівна сказала, зрозумівши все без слів:
— Ти, мабуть, речі прийшов забрати, Андріане? — посміхнулася якось дитинно, зморшки на її кругловидому обличчі поглибшали, дивилась на Валерію вивчаюче, прискіпливо, проте лагідно, по-материнському.
— Ти бережи його, — раптом сказала. — Він гарний хлопець.
Андріан зібрав свою валізу, зв’язав у три великі течки книги… Стара ще довго стояла біля хвіртки, дивилася їм услід. Вони кілька разів обернулися, помахали «до побачення».
— Ми скоро поїдемо з Оксаною, і ти відчуєш себе тут господарем.
— А коли ви… коли ти повернешся?
— Не знаю, Андріане, — безтурботно посміхнулася.
І ця її безтурботність раптом обурила Андріана. Невже він їй зовсім байдужий? Чому ж тоді була такою… А якою? Привітна, товариська… химерна Валеріє!
— Кожного місяця в поштовій скриньці буде квитанція. Ти її оплачуватимеш. В Оксани дешевий кооператив… Як ти гадаєш, може, завтра виберемось по гриби? — запитала несподівано.
— Сьогодні субота… До завтра все підметуть.
— Наших грибів ніхто не візьме.
— Може, Оксана підкине нас машиною? — Андріана не облишала думка роздивитися «модернізовану» «Волгу».
— Ні… Вона звільниться тільки завтра по обіді. А може, й на довше затримається.
— А де вона зараз?
— Мабуть, в Москві. Там зараз вирішується питання щодо одного… родовища. Посидь. Я зараз принесу каву. А ти подивись наші книги. Ось цю, скажімо…
Валерія взяла з полички великий зелений том і поклала на стіл перед Андріаном.
«Анатомія людини».
Він ніколи не бачив такого розкішного видання. Хто автор? Прізвище ніде не стоїть, немає і назви видавництва.
Валерія принесла на таці два кухлики з кавою, на тарілочці — тістечка. Поставила на стіл.
— Чиє це видання?
— Індивідуальне замовлення.
— Не розумію.
— Це видрукувано у друкарні нашого… управління. Кілька примірників…
— А навіщо вам цей підручник?
— Дивний ти… Просто цікаво… Хіба не так? Тут на полиці чимало подібних видань з різних галузей науки, мистецтва… Зараз я тебе ще й не так здивую.
Валерія дістала з полички ніби звичайну книжку, але Андріан побачив на обкладинці екран, схожий на телевізійний, а’під ним ішло три ряди маленьких клавіш, як на друкарській машинці, тільки не з буквами, а з цифрами та якимись позначками. В заглибленні під екраном лежав металевий олівець на рожевому м’якому дроті.
— Що це?
— Телезаписник… Ось дивися.
Валерія натиснула на одну з клавіш, і екран засвітився. Вона взяла олівець і почала писати просто на екрані: