Якщо на землі є пекло…

Вже вечоріло. Я змучився в марних походеньках, ноги запліталися від утоми, від голоду спазмами зводило шлунок, паморочилась голова. Білий світ був немилий… А стояв якраз травень, буяла весна, в повітрі пахло весняною грозою. Проходячи мимо ювелірного магазину, я зупинився біля дзеркальної вітрини, побачив у ній своє відображення й вжахнувся. «Кандидат до списку самогубців», — подумав про себе. І тут свідомість пронизала несподівана думка: написати картину, щось на зразок автопортрета під назвою «Відчай». Ця думка так мене заполонила, що змусила забути про все на світі. Заворожено стояв перед вітриною й обдумував фрагменти майбутньої картини, яку вирішив писати негайно.

Та зненацька по небу вдарили вогненні зигзаги сліпучо-білих і фіолетових блискавок, оглушливо, розкотисто торохнув грім, а на асфальті закрутився стовп куряви. Небо вкрили чорні грозові хмари, враз стало темно, і мені вже було не до сюжетів. Кинувся навтьоки, а куди — й сам не знав. Пробіг кварталів зо два, захекався. І тут линула злива як з відра! А я ж тільки в тоненькій сорочечці. Цього мені ще не вистачало — намокнути й застудитись. Хто ж мене лікуватиме? За які гроші? Прожогом метнувся в низьке й темне, як тунель, кам'яне підворіття, звідки несло прохолодою. Стою, відхекуюсь, радію, що встиг сховатися від зливи.

В небі миготіли блискавки, розпанахували чорні хмари, оглушливо гримів грім, нестримні покоти води шуміли по асфальту. Такої могутньої грози я, здається, ще ніколи не бачив і ніколи ще не відчував себе такою безпорадною порошинкою в цьому безмежному, загадковому й прекрасному світі. Нелегко в ньому жити, зате яке велике щастя відчувати себе людиною, істотою, здатною мислити, радіти і плакати, страждати і любити, боротися і творити. Ось що треба малювати! Скільки художників малювали грозу і вкладали в це поняття найрізноманітніший зміст і символіку!