Хвороба Кітахари

Перший такий концерт відбувся багато років тому, ще під наглядом майора Елліота, і мало чим відрізнявся від вистав під час Стелламур-party в каменоломні. Ангар старого летовища, яке в захищеній від вітрів гірській долині над озером після недовгого використання під час війни слугувало місцем посадки хіба що воронам і зграям перелітного птаства, був тоді (як і тепер) єдиним незруйнованим приміщенням, яке могло вмістити приозерну публіку.

За наказом Елліота сцену зі сталевих труб і пробитий уламками гранат дах затягнули транспарантами, на яких красувалися стелламурівські гасла на зразок Ніколи не забудемо та інші. А біля воріт цієї концертної зали, все ще поцяткованої камуфляжною фарбою, було встановлено величезний армійський намет, де зразу на декількох екранах йшли документальні фільми; неозвучені, склеєні в одну нескінченну стрічку, вони знов і знов показували рівні лінії бараків у каменоломні, знов і знов штабель трупів у кімнаті з білими кахлями, піч крематорію із розчахненою топкою, шеренгу в'язнів на березі озера, а на задньому плані всіх спогадів, знову і знову, засніжені, і розпечені сонцем, і мокрі від дощу, і скрижанілі стіни моорської каменоломні… Той, хто хотів потрапити до сцени в ангарі, не мав іншого вибору, як пройти крізь цей мерехтливий намет.

Однак з моменту від'їзду Елліота та переміщення армії з приозер'я на рівнину транспарантів у дні концерту вже не розвішували і не ставили кінонамету, навіть стелламурівські заходи занепали, ставши дедалі малолюднішими церемоніями дрібних громад спокутників, які не розсипалися тільки тому, що Армія, хоч і здалеку, підтримувала артільне життя всіх спокутників. Ані моорський секретар, ані Собачий Король, ані хтось інший з довірених осіб окупаційної адміністрації не мав нині достатньої влади, щоб, як раніше, зігнати мало не поголовно мешканців приозер'я на party до гранітного кар'єру чи до намету, сповненого огидних кадрів кінохроніки.

І врешті від колишнього розмаху поминальних та покаянних обрядів зосталися лише ці концерти, які залежно від настрою та старанності уповноваженого офіцера проходили один-два рази на рік (а то й рідше) і не будили вже жодних спогадів про роки війни. І грали на сцені ангара зовсім не давні біг-бенди, не оркестри у військовій формі, під чию музику, під труби та кларнети, люди мали змогу, проскочивши крізь страшний намет, танцювати фокстрот. Нинішні музиканти танцювали самі!

Немов екзальтовані техніки, вони скакали й металися серед мотків кабелю та пірамід акустичних колонок, вириваючи зі своїх інструментів звуки, які були чутними аж на високогірних льодовиках: стакато ударних, пронизливі соло тенор-саксофона, завиваючі глісандо електрогітар… Підсилювачі, підключені до змонтованого на армійській вантажівці дизель-генератора, перетворювали барабанний дріб на розряд грому, а ціла батарея прожекторів, що працювала від того ж генератора, занурювала групи до білосніжного світла, якого більше ніде в приозер'ї не бачили. Громові каскади пісень накривали дітей Моору й потім годинами звучали в їхніх вухах, викликаючи не що інше, як дикий захват.