Готель Велика Пруссія

— Не клейте дурня, пане Вістовичу, — хрипло озвався полковник, — я єдиний військовий серед усіх. Підозрюєте мене, то так і скажіть. Але, хай вам біс, це помилка!

Комісар не встиг будь-що відповісти Альсдорфу, коли до них підбіг до краю стурбований Самковський.

— Шефе, там... — він затнувся, спинивши погляд на решті присутніх.

— Говоріть, — наказав той.

— Там труп.

Усі, хто сиділи, посхоплювались зі своїх місць.

— Де «там», пане ад’юнкте? — перепитав комісар.

— У залі для кальяну.

Вістович повернувся до присутніх.

— Буду вдячний вам, шановні добродії, якщо ви залишитеся на своїх місцях, — сказав він, — я також вас не покидатиму.

— Хіба вам не цікаво оглянути жертву? — запитав фон Гарпе.

— Впевнений, що мій помічник, ад’юнкт Самковський, хоч поверхово, але вже це зробив і потішить нас коротким звітом. Передаю йому слово, — сказав комісар.

Підлеглий Вістовича прочистив горло й протокольним голосом доповів:

— Вбито чоловіка приблизно тридцяти років. У кишені знайдено документи на ім’я Маркуса Щипака. Обслуга готелю впізнала в ньому боксера, що брав участь у поєдинках, які час від часу тут проводилися...

— Повторіть ім’я, — перебив комісар.

— Маркус Щипак, — проказав Самковський.

— Дідько... — Вістович сердито прикусив губу. — Яким чином його вбито?

— Нападник завдав біля десяти ударів ножем або кинджалом.

— Можете описати цю зброю?

— Лезо тонке, надзвичайно гостре, судячи з ідеальної форми всіх ран. Руків’я мало виразну ґарду.

— Дякую, пане Самковський. Лишайтесь тут.

— Здається, ваш помічник описав мій кинджал, — зауважив статс-секретар.

— Ви не сказали найголовнішого, — звернувся до Самковського Еберт, — коли сталося вбивство?

Нависла пауза. Ад’юнкт запитально глянув на шефа.

— Саме так! — підтримав його Ніцпон. — Адже якщо боксера вбито в той момент, коли ми всі були тут, значить ви, комісаре, не маєте жодних підстав підозрювати когось із нас...

— Звісно, — кивнув Вістович.

— Назвіть час, добродію Самковський! — повторив Еберт.

— Це сталося щойно, — відказав той.

— Час убивства не має значення, — промовив Вістович.

— Що? — гаркнув полковник. — Це ж чому?

— Тому що насправді Щипак живий і здоровий... Будьте ласкаві, пане Самковський, запросіть Маркуса сюди, — звернувся він до підлеглого.

Ад’юнкт прочинив двері. За мить до клубу зайшов «убитий» і трохи зніяковіло роззирнувся.

— Сідайте, пане Щипаку, — сказав йому Вістович.

— Поясніть, на біса була вся ця комедія? — запитав полковник.

— Щоб розвіяти мої останні сумніви, — відповів львів’янин.

— І що ж, вдалося вам? — сказав Ніцпон.

— Цілком.

— І тепер ви достеменно знаєте, хто вбивця?

— Авжеж.

— І хто це?

— Ви, пане Ніцпоне.

В одну мить всі присутні звернули погляди на фабриканта. Той лише криво всміхнувся, хоча й добряче зблід.

— Ваші докази, — сухо промовив він.

— Все просто, добродію, — сказав комісар. — Ви змусили мене пригадати стару істину: аби сховати яку-небудь річ, треба тримати її під носом у того, хто шукає. У нашому випадку йшлося про знаряддя вбивства. Коли мій підлеглий описав зброю, якою начебто було вбито Маркуса Щипака, ви, як і всі решта, одразу зрозуміли, що мова йде про кинджал фон Гарпе. А оскільки уявний труп було знайдено щойно, то ви ніяк не могли збагнути, яким чином вбивця міг скористатися цим стилетом. Адже він... при вас. У вашому куфері. Мовби не вірячи власним вухам, ви навіть непомітно відкрили його, аби переконатися, що кинджал звідти не зник.

Вістович підійшов ближче до нього.

— Ви не проти? — запитав він, вказуючи на куфер.

— Гадаю, заперечувати марно, — відповів фабрикант і сам простягнув комісарові невелику зграбну валізку, в якій зазвичай тримають документи.

Вістович поклав її на стіл, відкрив і за хвилину вже тримав у руках продовгуватий предмет, загорнений у тканину. Зі згортка він видобув гарний начищений до блиску кинджал.

— Мушу зазначити, за зброєю ви доглядали ретельно, — похвалив він. — Думаю, у фон Гарпе також не буде претензій.

— Чорта з два я візьму кинджал назад, — буркнув той. — Але поясніть мені, комісаре, коли в біса Ніцпон поцупив його в мене?

— Важко сказати, що він його поцупив, — заперечив Вістович, — адже цей кинджал ви передали йому добровільно. Щоправда, небагато при цьому тямили.

— Точніше, одного разу ми грали з фон Гарпе в тарок, — втрутився Ніцпон, — це було в нього вдома. Статс-секретар програв мені чималу суму, а що грошей при собі не мав, то віддав свій дорогоцінний кинджал.

— Але чому я не пам’ятаю про це? — запитав він.

— Бо вжерлися тоді, як свиня. А пити ви вмієте ще гірше, ніж грати в карти, — злосливо закинув фабрикант, — ви, пане Вістовичу, зазначили сьогодні, що кинджал поцупили. Але це неправда. Ви мене обмовили.

— Що ж, прошу вибачення, — мовив комісар, — я сказав так, бо не хотів відкриватись одразу. Зрештою, міг узагалі про це не дізнатись, якби не одна обставина: грати удвох нецікаво, тому з вами був третій. А саме — Штефан Дрезен. Саме він засвідчив своїм підписом криво написаний документ (адже випито було в той день чимало) про те, що статс-секретар фон Гарпе передає «деяку антикварну італійську річ» фабриканту Вальдемару Ніцпону як компенсацію за свій програш. Здогадатися, що це за річ, було неважко. І саме цю записку знайшли слідчі в кишені згодом убитого Дрезена.