Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Еее-хе-хе! Братику, братику. Такі-то наші пролетарські справи. Яким таким диявольським розумом їх збагнути. І бачиш, до якої падлючої точки ми дійшли? Але мушу тобі признатися, що я до певної міри ніяк не каюсь, що я в цей огонь вскочив. До цього часу я не знав ні тебе, ні себе, ні що там в тих книгах, ні кому ми молимось, ні за що йдемо на заріз за Сахалін чи Карпати, які і від кого захищаємо границі. Колись я читав ту саму «Залізну п'яту», щось трохи Лєніна, надаремно пробував гризти Маркса… Всі вони в один голос повторяли те саме: в боротьбі здобудеш право своє. Мене при цьому лиш одне дивувало: чому, до диявола, ця сама боротьба мусить обов'язково мати аж такий безобразний вираз? Тиняючись по оцих ось лісах, я все глибше і глибше почав залазити в ці наші трагедії і все більше і більше розуміти, що всі вони могли б бути звичайними людськими ділами, коли б ми потрапили думати людськими нормами. Перегризати один одному горло за кожну огризену кістку потрапить кожний півздохлий собака, але щоб рішати долю людей, треба все-таки трохи глузду. Коли б так всі ті генії людства могли і до цього додуматись — не було б хіда диктатури безглуздя… Але безглуздя, як і навищий глузд, є рішальним, генеральним секретарем, коли рішається невирішальне: утопія. Це, здається, одного разу у Рони чи на вечорницях у Явдошки, також ти казав, з чим я тоді рішуче не годився… Мені здавалося, що перегризати чиєсь горло, а в тому також і твоє — найпочесніша місія двоногої тварі і що саме за цими рецептами живе прогресивне людство, відколи світ світом і Москва Москвою. ГПУ, матюки, сірі довгі ряси, багнети! Печаток і кінець — кінець і початок… Бо безглуздя, як і навищий глузд… Трам-тарарам, тарарам!
А тепер скажи мені, мудра голово, хто нас учора зрадив? — змінив нагло свій флюгер Йон і подивився на Володька з виразом вовка, якого загнали до пастки. Його очі від безсоння і люті мали криваві прожилки і це надавало їм хижої виразності звіра чи птаха, що кормляться кривавим м'ясом до себе подібних. Володько вагався з відповіддю, він ніколи не вирікав вироків категорично і це часто лютило Йона.
— Ілько? — відповів Йон за Володька і чекав, здавалось, підтвердження цього запиту. Володько вагався далі.
— А чи знаєш, — казав Йон, — що там згинула Ганка? Ця вістка приголомшила все, навіть дерева. Володько занімів. Він раптом запитав:
— Ти це знав? І мовчав?
— Знав, — відповів Йон… — І мовчав. Я бачив, як вона впала, але я не був певний. Лиш опісля мені видалось, що її було вцілено…
— А чому ж ти… не сказав? — викрикнув Володько.
— Із-за тебе! — відповів Йон. — Не хотів, щоб ти… Щоб тебе… Там піймали. Все одно ти б нічого не поміг. Може, будеш потрібен для чого іншого, а жертви завжди будуть. Привикай. Це лиш початок. Тепер нам зісталося — хто зрадив? Кажи, хто? Сам оцими руками розірву на шмаття, — казав він і зуби його скреготали.
Володько підійшов до стовбура сосни і приложив своє чоло до шорсткої її кори. Він мовчав, кам'яно мовчав, не чув навіть останніх Йонових вироків. Мав закриті очі і десь там, в глибині їх глибин, він бачив себе самого, як того, що дає початок цій ось лісовій епопеї, якої продовження триватиме роки і роки невблаганної цієї епохи.
Йон піднявся, присів, мав зігнуті ноги, докурював до цурупалка цигарку, пружно набік спльовував.
— Я передумав, — казав він, обтрясаючи пальцем попіл недопалка… — Для тебе одна лиш дорога: забрати манаття і десь отуди… За Карпати. Твоя просвіта тут скінчена. Починається епоха Ге-Пе-У… Такого твоя кишка не видержить…
Володько залишив свою сосну.
— Так, — сказав він. — Я відійду.
— Я думав було… Залежимо організацію. Щоб все заварилось. Ти, та я, та інші… А ти йдеш. Але йди! Йди! Це вже далі моє діло — не твоє. Ти вже своє зробив.
Десь трохи згодом повернувся Кіндрат, був весь розбурханий, як копиця сіна в буревій. Приніс кусень хліба і навіть сала.
— Гісердна, — казав він, — Це ж отут річка… Ех, і молодицю зустрів, ну просто тобі чоколяд. Очі, як цимбали, так і виграють, що просто танцюй гопака. Так це до нашої Тилявки яких п'ятнадцять верстов…
Поділили їжу, їли, Йон краяв малим рачком сало і казав:
— Ти, Кіндрате, спробуй на Тилявку. Збери Антона, Кіндрата Трохимового, Сергія, Никона… Направ їх на Людвиські сіножаті. Можуть повести на ніч коні… На Попівщину, де рубають діброву. Кілька ночей хай там ночують в будах з лісорубами. А «його» запросіть до Лисячого Яру. В суботу. На чотири години. Знаєш, де живе Князько?