Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Одного разу Катя розказала про це на уроці. Діти слухали, принишклі. Сентиментальним дівчаткам особливо сподобалось, що дорога в майбутнє в’ється повз зелені луки, де можна побігати за метеликами і збирати букетики крихітних квіток, схожих на зірочки. Хлопчиків це оповідання не задовольнило: Катя нічого не сказала про поїзди, які мчать всюди по цих луках повз семафори, через гратчасті мости й тунелі, не згадала про величезні труби, з яких весело шугає дим. Усі погодились на тому, що місто майбутнього — звичайно, голубе, з такими будинками, за які зачіплюються хмари, з страшенно швидкими трамваями, з гойдалками на всіх бульварах і рундуками, де роздають булки й ковбасу. Катя спитала: «А морозиво?» Але, виявляється, ніхто з дітей ніколи морозива не куштував, — може, й куштували, як були маленькими, але забули.
Каті доводилось дуже берегти сили. Недавно вона несла на двір повне відро й відчула, що не може його вдержати, поставила на підлогу, — довелося прихилитись до стіни, перемагаючи темноту в очах. На щастя, читання лекцій про мистецтво так і не відбулося: Москва зовсім збезлюділа, — можна було пройти від Арбата до Страсної, не зустрівши прохожого. Але зате щодня тепер в «Известиях» друкувалися переможні воєнні зведення. Червоні армії через розрив фронту під Касторною широким потоком вливались на Донбас, і в тилу у білих палахкотіли селянські повстання. Тепер уже видно було кінець війні і нещастям.
Годині о восьмій вечора Катя сиділа вдома, не засвічуючи коптилки. Бджілка, коли топилася, давала досить світла через напівзачинені дверцята. Сидячи на низенькому ослінчику, Катя обережно підкладала трісочки, вони яскраво загорялися й весело потріскували, тому що були з тієї самої сонячної енергії, про яку Катя розповідала в школі.
Катя читала «Злочин і покарання». Боже мій, яке ж безутішне було те життя! Поклавши руки на книжку, Катя дивилась на вогонь. Яка то була страшна ніч, проведена Свидригайловим у дерев’яному трактирі, на Великому проспекті. Це був той самий ресторан, де Катя лише один, лише один раз за своє життя була удвох з Безсоновим і, може, в тій самій кімнаті, де Свидригайлов зволікав час, годину за годиною, вже знаючи, що не подолає жаху і огиди до життя.
Це прокляття розбите, спалене, розвіяне. І можна отак сидіти, спокійно читати про минуле, підкладати трісочки й вірити в щастя.
По коридору врізнобій затупотіли кроки, — мабуть, знову до Маслова прийшли радитись: останнім часом до нього завжди смерком приходили якісь люди, і злі голоси їх чути було навіть у Катиній кімнаті. Коли б не кінчалась нарада, Маслов, провівши до кухні людей, обережно стукав до Каті:
«Невже спати лягли? Соромно, соромно рано вкладатися… А ще сучасна жінка… Ай, ай, ай…»
Він настирливо крутив дверну ручку, і Катю трясло від обурення. Маслов був упертий і неймовірно самовпевнений. Він міг до ранку стояти за дверима.
«Катерино Дмитрівно, та хочу лише нишком посидіти коло вашої грубки… Розгулялися нерви… Пустіть по-товариському…»
Було нерозумно відмовчуватись, і Катя кінець кінцем відчиняла двері. Він сідав перед бджілкою, підкладав полінячки, — а кожна така полінячка була дорожча за золото, — і, загадково усміхаючись та простягаючи вузенькі долоні над розжареним залізом, починав міркувати про грізний, як космос, взаємний потяг чоловічої і жіночої статі… В покорі цьому потягові — краса! Все інше — мерзенне пуританство. До того ж Катя — гарна, самотня і «вільна від постою», як він висловлювався. Він був непохитно впевнений, що вона не сьогодні-завтра пустить його під свою ковдру…
Сьогодні, начитавшись Достоєвського, Катя з тугою прислухалася до голосів у кімнаті Маслова. Там лунали люті вигуки й падали — раз у раз — якісь предмети, наче на підлогу жбурляли книжками. Вже сьогодні він обов’язково з’явиться заспокоюватись…
В двері пошкреблись, в дверну щілину прошепотів голосок: «Тьотю Катю, ви вдома?» Це була Клавдія, в величезних, обв’язаних шворками, валянках.
— Чесночиха за вами прислала, у неї сидить Рощин з фронту.
— А що, холодно надворі?
— Страшенно, тьотю Катю, вітрило так і запорошує очі, хоч би — сніг, та от нема й нема снігу… Якась зима скажена. А у вас тепло, тьотю Катю…
Каті дуже не хотілося виходити на холод і тягтися до Чесночихи на Прєсню, але ще більше стомлюючою уявлялась неминуча нічна розмова. Вона наділа пальто і зверху на голову накинула теплу хустку. Обережно, щоб не почув Маслов, вони з Клавдіею вийшли на вулицю. Нічний вітер рвонув на них з темного провулка з такою силою, що Катя прикрила дівчинку кінцями хустки. Порох колов обличчя, грюкотіли залізні покрівлі. Вітер вив і свистав так, ніби Катя і Клавдія останні люди на землі, — все вимерло, і сонце більше ніколи не зійде над світом…