Буфонада, або Більше не самотні
- Автор: Воннегут Курт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Вавилонська бібліотека
- ISBN: 978-966-97482-4-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Буфонада, або Більше не самотні». Краткое содержание книги:
Роман поєднує в собі ориґінальний задум і блискучий авторський стиль. Автобіографічні спогади перевтілюються у карколомні пасажі фантазії, а парадоксальні ситуації та ґротескові персонажі описані з душевним теплом і ніжністю. «Буфонада, або Більше не самотні» сповнений м’якого гумору і тонкої іронії.
— Я розглядала опал, — пояснила вона. Віра красиво розклала на предметному столику мікроскопа браслет з опалів і діамантів. У неї була колекція дорогоцінного каміння, яка б коштувала мільйони доларів у минулі часи. Люди віддавали їй всі коштовності, які знаходили, так само як віддавали мені усі канделябри.
Коштовності знецінилися. Як і канделябри, оскільки на Мангеттені вже не було свічок. Люди освітлювали свої помешкання вечорами, запалюючи ганчірки в мисках з тваринним жиром.
— Можливо, на опалі є Зелена смерть, — припустив я. — Напевне, Зелена смерть є на всьому.
Причина, з якої ми самі не померли від Зеленої смерті, до речі, полягала в тому, що ми прийняли протиотруту, яку випадково знайшли в родині Айседора, клані Аґрусів.
Нам лише доводилося приховувати цю протиотруту від усяких бунтівників і баламутів, власне, від цілої армії бунтівників і баламутів, щоб вони якомога швидше відправлялися у потойбічне життя, на Ферму невдах.
Між іншим, серед Аґрусів не було ніяких видатних учених. Знайти протиотруту їм допомогла чиста випадковість. Вони їли рибу нечищеною, і протиотрута, яка, ймовірно, складалася із забруднення від старих часів, містилася десь там в нутрощах риб, яких вони поїдали.
— Віро, — сказав я, — якщо ти налагодиш свій мікроскоп, ти побачиш те, що розіб’є тобі серце.
— І що ж розіб’є мені серце? — поцікавилась вона.
— Ти побачиш організми, які спричиняють Зелену смерть.
— І чого б мені через це плакати? — спитала вона.
— Тому, що ти маєш совість, — відповів я і засміявся. — Хіба ти не розумієш, що ми вбиваємо їх трильйонами — щоразу, як приймаємо антиотруту?
Віра не засміялася.
— Причина, з якої я не сміюся, — пояснила вона, — полягає і в тому, що ти, підкравшись непомітно, зіпсував сюрприз до твого дня народження.
— Тобто? — здивувався я.
Вона розказала про одну зі своїх рабинь.
— Дона збиралася подарувати тобі цей мікроскоп. Тепер сюрпризу не вийде.
— Ага, — сказав я.
— Вона думала, що це такий супервигадливий канделябр.
Вона розказала мені по секрету, що Мелоді й Айседор приходили до неї на початку тижня і знову говорили про те, як мріють стати колись її рабами.
— Я намагалася їм пояснити, що рабство досяжне не для кожного, сказала вона.
— Дай мені відповідь, — провадила вона. — Що буде з моїми рабами, коли я помру?
«Отож не журіться про завтрашній день, — відповів я їй. — Бо завтра за себе само поклопочеться. Кожний день мас досить своєї турботи!»[13]Амінь.
Розділ 44
Ми з Вірою віддалися спогадам там, на сходах ратуші, про битву при озері Максінкукі в Північній Індіані. Я бачив цю битву з гелікоптера дорогою до Урбани. Віра брала в ній безпосередню участь, як і її чоловік-алкоголік, Лі Бритвений молюск-113 Заппа. Вони обоє були кухарями на одній з польових кухонь короля Мічиґану.
— Ви всі видавалися мені згори мурашками, — говорив я. — Або мікробами під мікроскопом. Ми не наважувалися летіти нижче, боячися, що в нас стрілятимуть.
— Ми відчували те саме, — сказала Віра.
— Якби я тебе знав тоді, я б спробував тебе врятувати, — сказав я.
— Це виглядало б як спроба врятувати одного мікроба з-поміж мільйона інших, Вілбуре, — зауважила вона.
Вірі довелося не лише змиритися з кулями і снарядами, що свистіли над кухонним наметом. їй доводилося ще захищатися від свого чоловіка, який напився. Він бив її у розпал битви.
Він підбив їй обидва ока і зламав щелепу. Він викинув її з намету. Вона гепнулася на спину в багнюку. Потім він вийшов пояснити їй, як вона могла б уникнути такого побиття в майбутньому.
Він вийшов саме вчасно, щоб його проштрикнув спис кавалериста-супротивника.
— І яка ж мораль цієї історії, як гадаєш? — спитав я.
Віра поклала мені на коліно свою мозолясту руку.
— Вілбуре, ніколи не треба одружуватися, — промовила вона.
Ми потеревенили про Індіанаполіс, який я бачив у тій самій подорожі і де Віра з чоловіком працювали офіціанткою і барменом в одному з клубів «Тринадцять», доки не вступили до армії короля Мічиґану.
Я спитав, як виглядав той клуб всередині.
— Ну, знаєш, там були опудала чорних котів, ліхтарі з гарбуза з прорізами, винові тузи, пришпилені до столиків кинджалами, і все таке решта. Я носила панчохи-павутинки, черевички на шпильках, маску і все таке решта. Всі офіціантки, бармени і викидайло вставляли вампірські ікла.
13
Євангеліє від Матвія, 6, 34 у перекладі Івана Огієнка.