Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни

Я написав десятки листів і почав розсилати їх після суду всюди, куди тільки міг, сподіваючись, що вони дійдуть до адресата. Більш того, я мав можливість зустрітися з новим адвокатом, якому відкрився далеко не відразу. Я не вірив нікому, і тому по кілька разів просив надати документи, пояснити, як той дізнався про мене і від кого прийшов. Але все ж потрібно ризикнути і довіритися, поділитися тим, що до цього часу було приховано від усіх куполом Лефортовської непроникності. Тепер я був не сам і, незважаючи на похмуре майбутнє, готовий був боротися.

Для ФСБ я вже не являв інтересу, а, навпаки, перетво­рився на суцільну ходячу проблему, якої слід було швидше позбутися. Природно, такий стан речей не влаштовував співробітників Федеральної служби безпеки. Мене необхідно було негайно «втратити». Не дивно, що в лічені години надійшов черговий наказ збиратися на етап.

В «автозаку» без вікон, у тісноті, поруч із двома «ополченцями» з так званих терористичних організацій «ЛНР» і «ДНР», мене везуть у невідомість. Спекотно, задушливо. Літо дарує сорок п’ять градусів спеки. Дорога триває недовго, і в підсумку я опиняюсь у слідчому ізоляторі номер один міста Ростова-на-Дону. Дорога у збірне відділення. Там опитування: кримінальні статті та отриманий термін позбавлення волі. Запитання «Чи по життю все рівно?» — і подальший розподіл. Якщо «все рівно», то дорога в камеру до порядних арештантів, якщо ж ні, то шлях у камеру до «півнів» і «гадів». Далі стандартна процедура підпису під документами про те, що мені видають усе необхідне — матрац, подушку, ковдру і так далі. Насправді ж цього нічого немає і не буде. Відмовишся підписувати, і можна прямо вирушати до штрафного ізолятора. Тут уже все залежить, наскільки арештант готовий відстоювати власні права.

Сидимо і чекаємо на вокзалі розподілу по камерах. «Ополченці» розповідають, що відбувається в дійсності на території окупованого Росією Донецького регіону. Розповідають про те, що кожного дня йдуть бої, а патронів уже не вистачає. З кожного бою виходять живими не більш як десять осіб, серед яких велика частина «трьохсотих» — важко поранених. При цьому окупований Схід України — це територія беззаконня, де всі тільки й займаються розподілом сфер впливу та грабунком. Кожне село, кожне передмістя — це окрема злочинна імперія. Усе пов’язано на захопленні бізнесу. Вони ж займалися перенесенням через кордон у Росію зброї, тієї, що їм ця країна видала для ведення війни. Тож не дивно, що один із цих терористів позбувся ноги під час розборок між воєнізованими угрупованнями. Він захищав інтереси агресора і виявився відданим. Звинувативши в найманстві та контрабанді зброєю, його заарештували просто в лікарні й кинули до в’язниці, без ліків і медичної допомоги. З огляду на абсолютну ворожість, ми не виявляли ніякої агресії щодо одне одного. Усі все розуміли і не починали непотрібних розмов, які обов’язково призвели б до сумних наслідків. Ми у в’язниці, у схожій життєвій ситуації, по різні боки барикад, але однаково потрапили під коток репресивної машини Російської Федерації.