Непрохані
- Автор: Смит Майкл Маршалл
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-97554-0-7
- Переводчик: Наталя Ференс
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Непрохані». Краткое содержание книги:
Я нахилив голову.
— Ви недочули? Я спитав, що з того?
— Просто дивно, — відповів він. — Я не можу уявити вас із мого боку столу, тільки з тамтого. Та ще й у наручниках.
— Я майже не спав, — відказав на це я. — Я дуже переймаюся через дружину, а тут ще й такі проблеми з поданням заяви про зникнення особи.
— Наразі у нас немає зниклої особи, — твердо відповів Бланшард. Його голос дивно контрастував з його виглядом. — Маємо лише загублений телефон. Тобто навіть не загублений, а знайдений, бо він же у вас у кишені, так?
— Так.
Я підвівся, випадково грюкнувши столом. От саме через такі речі я не пішов у поліцію ще вчора. Не варто було й сьогодні. Я ідіот.
— Мені от що ще цікаво, — сказав Бланшард. — Не розкажете мені, чому ви пішли з поліції?
— Не розкажу. Але мені от що цікаво теж. Ви тут узагалі працюєте хоч трохи?
Він опустив очі та всміхнувся.
— Я вам ось що скажу, сер. Уся біда в тому, що ваша дружина не сказала вам правди про готель, а потім взяла і не подзвонила, хоча й мала. Тут або є розумне буденне пояснення, або вона від вас ховається. Це, містере Вейлен, не проблема поліції,— Бланшард звів на мене очі.— Це ваша проблема.
Хвилин десять я просто швидко йшов сам не знаючи куди, а потім дістав телефон Емі та проглянув її контакти. Здається, там був номер Цимерманів — у моєму мобільному його точно не було.
Коли відповіла Боббі, у мене аж серце впало. Вона одразу спитала, чи все гаразд із їхньою машиною і коли я її поверну, натякнувши, що взагалі-то машина потрібна їй просто зараз, бо треба везти до шпиталю вмираючих дітей і хвору черницю.
— Машина в нормі,— відповів я. — Але я досі в Сієтлі.
— Ви нам сказали, що повернетеся вдень. Вчора вдень.
— Тут дещо трапилося, вибачте… і чи не могли б ви дати слухавку Вену?
— Ні,— різко відповіла вона. — Розумієте, Джеку, він сьогодні має летіти в інше місто, до нашого старого друга. Який помирає.
— Мені дуже шкода, — сказав я, відчуваючи полегшення від того, що можна шкодувати за чимось, у чому я не винний.
— Бенджамінові довелося взяти іншу машину. А я сиджу вдома і нікуди не можу вибратися, бо ви обіцяли повернутися ще вчора. Про що ви там хотіли з ним поговорити?
— У мене проблеми.
— Це цілком очевидно, — безжалісно відзначила Боббі.— І тим не менш…
— Боббі,— попросив я, — ви можете послухати мене хоч хвилинку? Емі зникла.
Довга пауза на тому кінці.
— Як зникла?
— Зникла, — повторив я. Мені не хотілося про це говорити, але я гадки не мав, як ще до неї достукатися. — Позавчора вона загубила телефон, і я дуже сподіваюся, що не дзвонить вона лише тому, що не пам’ятає мого мобільного. Але, може, вона пам’ятає домашній, і тому я хотів попросити Бена зайти до нас і перевірити, чи немає від неї повідомлень на автовідповідачі.
— Джеку, це що, жарт?
— А це схоже на жарт?! — закричав я, втративши рештки самовладання. — Йсусе, Боббі, які тут жарти?
— Ви хочете, щоб я зайшла до вас і перевірила автовідповідач?
— Так! — вигукнув я. — Але я розумію, що ви без машини, і якщо це надто проблематично, то не треба.
— Жодних проблем. Я зараз навіть краще зроблю.
Стало тихо, ніби слухавку затулили рукою, а потім почувся інший голос:
— Джеку, де ти?
На мить я вирішив, що мені вчувається.
— Емі? Це ти?
— Звісно, я, — спокійно відповів голос. Я ніби чув у телефоні свою матір — а вона померла. — Джеку, що ти забув у Сієтлі?
— А де в біса була ти?
— Тут, — відповів голос Емі.— Переймалася, що ти зник.
— А ти не чула моїх повідомлень? Я сто разів дзвонив додому.
— Ти ж знаєш, я не вмію користуватися тим автовідповідачем. Та й мені на думку не спало, що ти можеш телефонувати додому.
Я розтулив рота, але слів просто забракло.
— Любий, давай ти просто повернешся додому? І будь обережний за кермом.
Вона поклала слухавку на тому кінці, а я лишився стояти з роззявленим ротом.
Почався дощ, та ще й дуже сильний — ніби він мав початися давно, запізнився, а тепер надолужував.
Розділ 15
Машину Цимерманів я лишив біля їхнього будинку, ключі не виймав. Якби вдома був Бен, я б зайшов і подякував, але з Боббі навіть бачитись не хотілося.
Але довелося. Вона, видно, чекала на мене години зо дві та встигла вийти раніше, ніж я вшився. Я набрав повітря у легені. Голова боліла, настрою для бійки я не мав, але якщо вона мене змусить…
— Дякую, — просто сказала Боббі, геть збивши мене з пантелику.