Сповідь суперниці

— Дитино моя, дуже хочу вірити, що твоя затятість — лише непорозуміння. Запам’ятай, у тобі тече погана, зіпсута кров баламута Херварда, і ти мусиш навчатися послуху, а не будити в собі біса непокори, який заволодів душею твого діда.

Так, я була внучкою Херварда Вейка, гордовитого сакса, великого бунтівника — що б там не казав цей піп-норман. І я цим пишалася. Знала, що люди інколи заїздять у Святу Хільду, тільки щоб подивитися на мене, останню з його нащадків. Чи могла я соромитися своєї родини? Абсурд. Я була внучкою Херварда! А ще я — багата спадкоємиця. Абат Ансельм, як мій опікун, давно наклав руки на мої землі, впевнений, що я прийму постриг і тоді він безперешкодно зможе називати їх своїми. Тому він так і наполохався, коли я раптом відклала вступ до сонму наречених Христових.

Мене відволікло шелестіння сувою, котрий згортала Отилія.

— Про що замислилася, Місячне Срібло?

Вона часто мене так називала. А за нею — решта. Річ у тім, що в мене дуже біляве волосся. Довге, пряме і густе. Я люблю заплітати його в косу й перекидати через плече. Волосся — моя гордість. І хоча це й суєта, але мені буде шкода обстригати його, коли я стану бенедиктинкою.

Я зітхнула.

— Прочитай, що ти написала.

Ще місяць тому нам доручили переписати стару саксонську поему «Беовульф». Відтоді, як наш король Генріх узяв перший шлюб із саксонкою, поема набула популярності в англійців. І абат Ансельм замовив нашому монастиреві її рукопис для одного зі своїх знатних покровителів. Ми працювали шпарко, поки сестра Стефанія не захворіла на застуду, а мені доручили до Різдва дати лад рахункам монастирського господарства. Тепер над рукописом працювала тільки Отилія. І робила це з властивими їй охайністю та старанням.