Танки на мосту! Голка в сіні
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Танки на мосту! Голка в сіні». Краткое содержание книги:
Раптом — коротка автоматна черга, далекі голоси.
— Валерію! — стрепенулася дівчина.
Він підвів голову. Спершись на лікоть, дивився в той бік, звідки долітали постріли й голоси.
— Це вони? — задихаючись, спитала Ольга.
— Не поспішай! Зараз усе буде ясно.
Скоро на горбах, серед кущів і стовбурів дерев, з’явилися люди. Вони йшли, розтягнувшись ланцюгом, на відстані десяти — двадцяти метрів один від одного. Так, це була облава.
Валерій обернувся до дівчини, суворо глянув на неї.
— Значить, так, Олю: панікувати й прощатися з життям рано! Вони можуть і не помітити нас. Ми добре замасковані, будемо лежати й чекати. Якщо помітять, перші постріли наші. Стріляти спокійно, тільки в ціль і після моєї команди. Живим я їм не дамся й тобі в полон здаватися не раджу. Дай гранату!
Валерій поставив гранату на бойовий звід, загнав патрон у ствол пістолета. Рухи його були швидкими й точними, начеб він готувався до якоїсь дуже термінової, але звичайної роботи.
— Все! Завмерли!
Вороги були вже метрів за двісті від них. Серед поліцаїв можна було помітити й зелені мундири німецьких солдат. Вони йшли неквапом з карабінами й автоматами напоготові. Діставшись кущів, що росли біля горба, кілька чоловік сповільнили кроки. Хтось нетерпляче закричав по-німецьки, віддаючи команду. І враз кущі були обстріляні з гвинтівок й автоматів. Потім карателі досить довго ходили серед них, ламаючи гілля і продираючись крізь найгустіші зарослі.
Ольга лежала, мліючи зі страху. Вона уявила, що було б, якби вони сховалися в тих кущах. А Валерій, стежачи за ворогами, схвально кивав головою й шепотів не без зловтіхи: “Так, так… Дивіться гарненько, під кожен кущик зазирайте. Молодці!.. А може, отам, за тим кущем? І там нема… Ну, що поробиш, нема то й нема. Значить, підемо далі?”
Знову залунав сердитий голос, і хтось із поліцаїв загорлав, перекладаючи команду:
— Чого ви там застряли? Вперед, уперед, вам кажуть!
Валерій затамував подих — тепер настає вирішальний момент. Усе залежатиме від того, чи захоче хтось із поліцаїв, що лазили по кущах, дряпатися на вершок горба, чи всі вони, наздоганяючи цеп, пройдуть мимо схилом. Так і є, йдуть низом. Невже пронесе?
Та раптом команда:
— Філінчук! А злізь-но на гірку подивись, що там.
— Який дурень там ховатиметься… — почувся хрипкуватий голос.
— Тобі що кажуть?! Подивись!
По схилу зашерхотіли кроки. Ольга підклала кулак під руку з пістолетом, готуючись до пострілу. Валерій шепнув їй самими губами:
— Спокійно, не стріляти! Цього я покладу сам.
Вони лежали, тамуючи подих. Спершу в полі їх зору з’явилася голова поліцая в каскетці, потім його стало видно по пояс. Ольга добре розгледіла худе, землистого кольору обличчя з настороженими очима. Поліцай зробив ще кілька кроків. Дівчині здалося, що він запримітив її: очі його стали круглими, він часто задихав. Ольга зиркнула на Валерія. Той підвів руку з пістолетом, але не стріляв.
— Ну, що там, Філінчук?! — долетіло знизу.
— А нічого… Нічого! — відповів поліцай і рушив далі.
Ольга побачила поряд з окопчиком його запорошені чоботи. Він повільно пройшов мимо, і весь час рука Валерія, стискаючи пістолет, оберталася, мовби стежила за ним.
Нарешті все стихло.
— Вони пішли… Невже вони пішли, Валерію? Невже він нас не бачив? Адже пройшов за лічені кроки від окопчика…
— Рано радіти! Вони можуть іще повернутися…
Та минула година, а в лісі було тихо. Лише дятел раз по раз запускав свою тріскачку. Валерій лежав, поклавши голову на руки. Ольга кілька разів пробувала заговорити з ним, та він не відповідав. Лише коли сонце почало котитися до обрію, підвівся на коліна, обітер руками подряпане обличчя, озирнувся й сказав стомлено:
— Ну, Олю, вважай, що ти народилася в сорочці. Все! Вони вже сюди не прийдуть. Тепер у нас одне завдання — знайти своїх.
ДУБОВЛЯНС
На тонкій смужці паперу, віддертій, очевидно, від ріжка газети, було написано одне слово: “ДубоВлянс”. Літери тулилися одна до одної так, наче їх вивела дитяча рука. Особливо незграбно виглядало велике “В” в середині слова. Та й чи можна було назвати словом цей безглуздий витвір — “ДубоВлянс”?
Капітан Сіровол довго розглядав записку, уважно вивчаючи кожну літеру, потім згорнув папірець у дудочку й замислився.