Яса. Том 2

Козаки стиха перемовлялися — про се, про те, а пам’ять грузла в чомусь неприємному, важкому. Кривава полуда не спливала з — перед очей.

— Зіпсували гаспиди нам усі празники, — сказав Кваша і, позіхнувши та перехрестивши великого щербатого рота, потер руку об руку. Був він схожий не на січовика, а на розжирілого заморського купця, бо ж кунтуш на ньому з опушкою, і шапка з павиним пером, і гендлярська звичка потирати руки.

Квашу мовби й не почули.

Рада чекала на слово кошового. І йому довелося вертатися мислю з далеких мандрів по чужих полях і горницях до справ невдячних, але од котрих нікуди було подітися.

— Так ми нічого не вдіємо, — мовив звільна й потер рукою чоло. — Доведеться нам, хоч це й богопротивна справа, прорубати на Дніпрі ополонки й повкидати трупи туди. Нехай пливуть, звідки прийшли.

Круг схвалив отаманову пораду.

Трупи одривали од куп баграми й волокли, приторочуючи по два, по три до кульбачних стремен, кіньми одтягували до довгих ополонок, прорубаних у синій дніпровій кризі. Військовий риштунок складали біля пушкарні. Але навіть не всі шаблі можна було взяти — повмерзали в кров. Вона ряхтіла повсюди: на вулицях, на тинах, призьбах, стінах куренів, її зчищали лопатами, затрушували свіжим снігом. По тому йшли ієромонах з дяками, одправляли молебень та кропили святою водою.

Клопоту всім вистачило аж до Водохреща.

Цього року вони були не схожі на ті, що їх справляли запорожці в попередні роки. Після Покрови та Різдва Водохреще — найбільше січове свято, й люблять його запорожці вельми. Престол, хрест ставлять на Скарбній. На Січі є великі митці тієї справи: вимурують з криги хрест, що його видно з лівого дніпрового берега, і величезний престол на гнутих ніжках, і стільці, й квіти. Недавнечко минули башлівка і вибори. Січ клекотить людом, вийдуть на кригу — захрясне і Скарбна, й Чортомлик, і Павлюк — Дніприще. Шапки та жупани цвітуть на білому снігу, як мак при долині. На фортечних примостках із запаленими нотами стоять пушкарі. Святить воду настоятель Самарсько — Миколаївського монастиря, в золотих ризах, блискучому сакосі, довкола нього ієромонахи, прості попи, дяки, півча. І щойно він доторкнеться великим золотим, з фініфтю хрестом до води в прорубі, ледве нечистий, незримий, вискочить звідти, вдарять запорожці по ньому з мушкетів, самопалів, яничарок, бандолетів, венетійських аркебузів. І випалять усі гармати, мортири та шмаговниці. Й обсиплеться з дерев іній, і трісне од випалу лід, й несусвітенний гуркіт розламає над плавнями тишу, й голосна луна піде гуляти Великим Лугом, понад занесеними снігом островами, понад замерзлими річками та озерами, вганяючи в смертельний жах звірину, а риба б’ється об лід і падає на глибину.