Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

— Що  там  — половці чи  пожежа?

— Гірше, княже! На  Глібів   напав Ігор   з  дружиною сіверською, спалив город  і поділ, а людей посік!

Володимир схопився. Обличчя його  почало бліднути.

— Ігор? Де він  тут узявся? Хто  сповістив про  це? Шварн плеснув долонями, гукнув у розчинені двері:

— Івашку, зайди!  — і пояснив князеві: — Це  глібівський закуп...[33]

До  хоромини  боязко  вступив молодий  дужий смерд у білих  полотняних штанях та личаках, у потертому латаному кожушку, підперезаному обривком мотузка. Мнучи в руках облізлу заячу  шапку, схилив у поклоні скуйовджену кудлату чуприну.

Князь підійшов, похмуро кинув:

— Коли це  трапилося?

— Вчора після обіду,  княже. На  Глібів  налетіли севрюки  зі  своїм князем.  Лютували, мов  половці! Вбивали  всіх без  розбору, хапали жінок і дівчат, грабували хижі  й комори,   ввірвалися  в  город...  Я  їздив  по   дрова  в  ліс   і  тому врятувався...

— А де ж була  сторожа? Де був тіун  Карпило?

— Ніхто ж не  ждав  нападу.

— Не ждали  нападу... Смердячі пси! Лежні!  Карпила варто повісити, якщо живий! Проґавив ворога, впустив в город, не захистився! Я давно помічав, що  він  дбає  лише про  себе! А для  князя  зледачів! Його щастя, якщо загинув разом зі всіма! — Володимир на якийсь час замовк, утупивши в смерда невидющі очі,  довго  щось думав, потім тихо  запитав: — А Ігор? Він  ще  там?

— Був  ще  там,  як  я залишав Глібів...

На  Володимира страшно було  дивитися. Гнів  спотворив його  вродливе обличчя. Видно, лютував на  Ігоря і водночас досадував на  себе, що  дав  привід Ігореві для  нападу, а головне, що   не  вберіг свою землю  і  своїх   людей від  його помсти.

Івашко стояв ні живий ні мертвий — зіщулився, втягнув голову в плечі  і, мабуть, ждав, коли князівський гнів  упаде на  нього.

Тим  часом підійшла перелякана княгиня Забава. Світлочервоне платно вільно облягало її стан. В очах  стояли сльози.  Вона оперлася Володимирові на  руку,  прихилилася до його  плеча.

— Що, княже, війна? З Ігорем?

— Так,  війна! Він  завжди не  любив мене!   Ненавидів! Я відомщу йому!

— Але  ж  ти  перший, княже, образив його!  Наслав на його  землю свої  полки!

— Я не  вбивав його  людей!  — підвищив голос Володимир. — Я пошарпав кілька його  городків і сіл  — і всього... А він  пролив кров!

— Княже, я  поїду  в  Чернігів до  батька, до  князя Ярослава, він  помирить вас...

— І не  думай  про  це! Доки житиму, не  пробачу Ігореві! Я зараз наздожену його  і покараю збройною рукою!  — І повернувся до тисяцького: — Шварне, труби  збір! Виводь дружину!  Ми  наздоженемо його  — і хай  розсудить нас  Бог!

Шварн миттю щез  з хоромів. Івашко вислизнув услід  за ним.

Забава заплакала. Вона сильно кохала свого мужа, прямодушного і  безстрашного князя  Володимира, і  відколи вийшла заміж  за нього, відтоді  і почала боятися, що втратить його, бо ще до весілля ворож наворожив, що щасливою буде в заміжжі, та недовго те щастя триватиме.

— Я  боюся втратити тебе,  ладо  мій!  — схилилася йому на  плече.