Твори у дванадцяти томах. Том третій
- Автор: Лондон Джек
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Твори у дванадцяти томах. Том третій». Краткое содержание книги:
Ці думки збудили в мені цікавість, і вчора ввечері я розбалакався з Йогансеном — уперше від самого початку подорожі, бо доти він тільки давав мені накази. Він покинув Швецію, коли йому було вісімнадцять років, а тепер йому вже тридцять вісім, і за весь цей час він ні разу не був дома. Два роки тому в якомусь матроському заїзді в Чілі він спіткав земляка й від нього довідався, що мати його ще жива.
— Зістарілась уже, либонь, — сказав він, замислено дивлячись на компас, і раптом гостро глянув на Гаррісона, що трохи зійшов з курсу.
— Коли ви востаннє писали їй? Він почав вираховувати вголос.
— Вісімдесят першого… ні, вісімдесят другого. Чи, може, вісімдесят третього? Авжеж, вісімдесят третього року. Десять років уже… З одного маленького порту на Мадагаскарі. Я був на торговельному судні… Бач яке діло, — провадив він, ніби звертаючись до своєї забутої матері, що жила на тім боці земної кулі, — я ж кожен рік збирався додому. То навіщо було писати? Однаково за рік сам приїду, Але щороку щось траплялося, і я не міг приїхати. Але тепер я помічник, і як одержу платню в Фріско, десь доларів із п'ятсот, то наймусь на якусь шхуну, що йтиме поза мис Горн до Ліверпуля, ще трохи зароблю, а звідси вже поїду додому за свої гроші. Тоді вже моїй матері не доведеться працювати.
— А хіба вона ще працює? Скільки ж їй років?
— Та вже під сімдесят, — відповів він і похвалився: — У нашому краю люди працюють від народження до самої смерті. Тим-то ми й живемо так довго. Я житиму до ста років.
Ніколи мені не забути цієї розмови. То були останні слова, що я чув від нього, і, може, взагалі його останні слова. Я спустився в кубрик спати, але там було занадто душно. Ніч стояла тиха. Ми вже вийшли зі смуги пасатів, і «Привид» мав заледве один вузол ходу. Я взяв укривало й подушку під пахву і вийшов на палубу.
Проходячи попри Гаррісона, я глянув на компас і помітив, що стерничий ухилився від курсу на цілих три румби. Я подумав, що він заснув, і, побоюючись, щоб йому за те не нагоріло, озвавсь до нього. Але він не спав. Його широко розплющені очі пильно дивилися в нічну темряву. Видимо, чимсь дуже схвильований, він не міг здобутися на слово.
Що таке? — спитав я. — Ти хворий? Він похитав головою і, ніби прокинувшись із глибокого сну, зітхнув.
— Тоді пильнуй краще курсу, — зауважив я.
Він наліг на штурвал; компасна картушка поволі повернулась на норд-норд-вест і зупинилася там, ледь тремтячи.
Я підняв свою постіль і мав уже йти далі, коли це увагу мою привернув якийсь рух за бортом. Я глянув у той бік і побачив, що в планшир учепилася чиясь м'язиста мокра рука. За нею з темряви виринула друга. Я отетерів. Що за гість із мороку глибокого моря мас тут з'явитися? Та хоч би хто то був, ясно було, що він видирається на шхуну по лагліню. Ось показалась голова з мокрим, скуйовдженим чубом, а потім очі й обличчя… Вовка Ларсена. Права його щока була заюшена кров'ю, що текла з рани на голові.
Рвонувшись, Вовк Ларсен перехопився через фальшборт, став на палубі й кинув швидкий погляд на стерничого, немов бажаючи переконатися, що біля стерна своя людину і з цього боку йому не загрожує небезпека. З його одежі струмочками стікала вода. Я заслухавсь, як вона дзюрчить. Коли він ступив до мене, я несамохіть сахнувся назад, бо побачив у його очах смерть.
— А, Гамп, — мовив він тихо. — Де помічник? Я похитав головою, — не знаю, мовляв.
— Йогансене! — гукнув він неголосно. — Йогансене! — А тоді спитав у Гаррісона: — Де помічник?
Молодий матрос, певно, вже отямився, бо відповів досить спокійно:
— Не знаю, сер. Недавно він пішов на бак.
— Я теж ішов на бак. Але повернувся, як бачиш, не тією дорогою, що туди йшов. Ти не знаєш, як воно так сталося?
— Ви, сер, певно, впали за борт.
— Пошукати його в кубрику, сер? — запитав я.
— Ти не знайдеш його там, Гампе. Ходімо, ти мені потрібний. Кинь свою постіль.
Я пішов слідом за ним. На шкафуті панувала тиша.
— Кляті мисливці, — сказав він. — Такі гладкі й ледачі поробилися, що не можуть вистояти чотири години на вахті.
Але на півбаку ми знайшли трьох матросів. Вони спали. Ларсен перевернув їх і подивився кожному в обличчя. Вони несли вахту на палубі, але на кораблі був звичай, що в гарну погоду дозволялося спати всім, опріч старшого вахтового, стерничого й сигнальника.
— Хто сигнальник? — спитав він.
— Я, сер, — відповів Голіок, один із досвідчених моряків. Голос йому ледь тремтів. — Я тільки на хвилинку задрімав, сер. Пробачте, сер! Цього більше не буде.