Твори у дванадцяти томах. Том третій
- Автор: Лондон Джек
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Твори у дванадцяти томах. Том третій». Краткое содержание книги:
Дарма що навколо всі гризлися, я не сварився ні з ким І жив з кожним у злагоді. Мисливці, либонь, ставилися до мене зневажливо, однак зовсім не вороже; а Смок і Ген-дерсон, що, видужуючи, день і ніч гойдалися під тентом у своїх гамаках, запевняли, що я їх доглядаю краще, ніж будь-яка сестра-жалібниця, і що вони не забудуть мене, коли в кінці подорожі одержать платню. (Начебто мені потрібні були їхні гроші! Мені, що міг купити їх усіх разом з їхнім манаттям і самою шхуною; і навіть зо двадцять таких шхун!) Але на мені лежав обов'язок доглядати їх і лікувати їхні рани, і я робив усе, що лишень міг.
З Вовком Ларсеном знову стався напад головного болю, Що тривав аж два дні. Він, певно, дуже мучився, бо покликав мене й корився моїм вказівкам, наче хвора дитина. Але ніщо йому не допомагало. А проте, за моєю порадою він кинув палити й пити. Мене взагалі дивувало, як це такий дужий звір, як він, може мучитися від головного болю.
— Це кара божа, я тобі кажу, — запевняв мене Луїс. — Це йому кара за все зло, що він чинить. І буде йому ще гірше, а як не буде, то…
— То що? — спитав я.
— То бог, видно, заснув там і занедбав своє діло, тільки, чуєш, я не казав цього.
Я помилився, кажучи, що живу з кожним у злагоді. Томас Магрідж не тільки ненавидить мене, як і раніше: він навіть знайшов новий привід для своєї ненависті. Довго я не міг збагнути, в чому річ, аж нарешті здогадався; ненавидить він мене за те, що я вродився щасливішим, — що я «з роду джентельмен», як він казав.
— Щось довго нема мертвяків, — жартуючи, мовив я Луїсові, коли Смок і Гендерсон уперше пройшли по палубі, дружньо між собою розмовляючи.
Луїс глянув на мене своїми сірими проникливими очима й зловісно покивав головою.
— Шквал налетить, згадаєш моє слово, і тоді беріть усі рифи й тримайтеся міцніше. Я давно чую, шквал неминучий, я його вже бачу, ось як бачу такелаж над головою в темну ніч. Буря вже близько.
— Хто ж буде першою жертвою? — запитав я.
— Тільки не старий гладкий Луїс, будь певен, — засміявся він. — Я знаю, рівно за рік я дивитимусь у вічі своїй старенькій матусі, в ті очі, що трохи не посліпли, виглядаючи з моря п'ятьох синів.
— Що він тобі казав? — спитав мене трохи згодом Томас Магрідж.
— Казав, що поїде коли-небудь додому, побачитися з матір'ю, — обережно відповів я.
— А в мене ніколи не було матері, — мовив кок, дивлячись на мене погаслими, безнадійними очима.
РОЗДІЛ XIV
Мені спало на думку, що я ніколи не вмів цінувати жіночого товариства. Хоча й не дуже вразливий на жіночі принади, я все своє життя пробув в оточенні жінок. Моя мати й сестри завжди були коло мене, і я завжди намагався уникнути їх, бо вони надокучали мені своїми турботами про моє здоров'я та періодичними наскоками на мою робочу кімнату, де після їхніх відвідин «культурне безладдя», що ним я так пишався, оберталось на безладдя ще гірше, дарма що кімната набувала чепурнішого вигляду. Після них я ніколи нічого не міг знайти. Але як приємно було б відчути їхню присутність тепер, почути шарудіння їхніх спідниць, що так дратувало тоді! Якщо мені коли-небудь пощастить потрапити знову додому, я певен — ніщо й ніхто не зможе мене роздратувати. Хай пань-каються зі мною, лікують мене з ранку до вечора, хай витирають порох, хай щохвилини замітають і прибирають у моїй кімнаті, а я собі сидітиму, відкинувшись у кріслі, та поглядатиму на все і дякуватиму долі за те, що маю матір і сестер.
Ці думки навіяли мені одне запитання: а де матері оцих двох з лишком десятків чоловіків, що плавають на «Привиді»? Мене вражало, як щось неприродне й нездорове, те, що ці чоловіки зовсім відірвані від жінок і мандрують по світі самотні. А це неминуче призводить до здичавіння, до брутальності. Цим людям навколо мене треба б мати дружин, сестер і дочок; тоді їхні душі були б лагідніші, ніжніші, здатні до співчуття. Але жоден з них не був одружений. Цілі роки ніхто з них не стикався з порядною жінкою, не зазнавав впливу такої жінки, того нездоланного чару, що влагіднює серця. Життя цих людей однобоке. Мужність їхня, якась звіряча своєю природою, розвинулася надмірно, а інші їхні властивості — духовні, наприклад, — залишились недорозвинені, атрофувалися.
Це гурт вічних парубків, що, живучи в постійному, сказати б, терті між собою, дужче й дужче шкарубнуть душею. Іноді мені віри не йнялося, що їх породили на світ матері. Здавалося, що це якась напівзвіряча, напівлюдська порода, якась особлива безстатева раса. Вони ніби повилуплювалися на сонці з яєць, мов ті черепахи, або взагалі виплодились якимсь іншим гидким способом; усе своє життя вони бабраються в звірстві та моральному бруді й помирають так само погано, як і жили.