Скляне прокляття

— Яку звістку?

— Про те, як здолати скляних людей. Дізнавшись, чим їх можна згубити, він зібрав останніх догонських воїнів і повів їх за собою. Цей день увійшов до історії нашого народу як День Сігі. Коли вождь повернувся, скляних людей було знищено всіх до одного, й догони врятувалися. Відтоді раз на п’ятдесят років, коли Сігі-Толо завершує свій оберт навколо По-Толо, ми згадуємо перемогу над теллем і чудесне врятування нашого народу.

Гумбольдт нахилився вперед:

— Що ж дало змогу здолати скляних людей? Яку звістку отримав ваш вождь на цьому пагорбі?

Убіре скрушно похитав головою.

— Ніхто не знає. До нас дійшло кілька пісень, змісту яких ми зовсім не розуміємо. І ви теж їх почуєте… — На обличчі старійшини промайнула лукава усмішка. — Ти, певно ж, хочеш запитати, навіщо я тобі це розповідаю?

— Саме так, шановний, — Гумбольдт здивовано скинув на нього очі. — Тим більше, що мені відомо, як ви, догони, оберігаєте свої таємні знання. Знаю я й про те, що чужоземцям суворо заборонено відвідувати ваше місто.

— Так досі й було.

— Чому було? А зараз?

— Ваша поява все змінила. Подивися навколо! Що ти бачиш?

Гумбольдт озирнувся. З верхівки пагорба відкривався вражаючий краєвид. На обрії клубочилися грозові хмари.

— Я бачу неозору савану, в якій, неначе острови, височіють гори. Я бачу давній народ, якого долає страх. Страх, який не дає змоги цьому народу відкрито спілкуватися й обмінюватися знаннями з іншими людьми. Я бачу тих, хто ховає свої знання від світу й не помічає, що самі вони поступово стають заручниками цього знання. Те ж саме одного разу сталося і з теллем.

— Ти мудра людина. Серед нашого народу ти вже був би великим жерцем. Але зараз ти помиляєшся, усміхнувся Убіре. — Ми, догони, — не заручники й не бранці. Ми — останні з тих, хто залишився живим. Розглянься навколо ще раз. Наша гора — неначе корабель, серед безмежного моря. І колись вона зробиться єдиним прихистком людства, — старійшина склав руки на грудях і випростався. — Наші предки передрікали, що настане день, коли сила, що її теллем принесли з Великої пустелі знищить світ. І лише догони на своєму скельному кораблі переживуть катастрофу й повернуть людству надію на майбутнє. Боюся, що час уже настав.

Гумбольдт знизав плечима.

— Надзвичайно туманне пророцтво. В багатьох народів існують подібні міфи. Взяти хоча б історію праведника Ноя. Отримавши звістку про те, що Господь замислив покінчити з гріховним світом за допомогою Всесвітнього потопу, Ной збудував ковчег і врятувався на ньому разом із дружиною, синами та їхніми дружинами, прихопивши на додачу по парі всіх тварин. Людство, яке заблукало у гріхах, було знищено, а нащадки Ноя заселили Землю заново.

— Он як? — Убіре пильно подивився ученому в очі. — Виявляється, й тобі відома ця історія. Різниця полягає лише в тому, що нашому світу загрожує не вода, а мертва пустеля. Де б не перебував зелений камінь, він усе перетворює на пісок. Земля стає голою і випаленою пусткою. Тому ми тут і тому не пускаємо до себе чужоземців. — Старий зачерпнув у жменю піску й задумливо дивився за тим, як він струменить на землю між його тонкими, наче гілки чагарника, пальцями. — Ти вже знайомий із Йатиме?

— Ти маєш на увазі дівчинку з собакою?

— Так. Йатиме має рідкісний дар. Вона віщунка і почасти дізнається про події ще до того, як вони відбудуться. Так само, як і ти, — він проникливо глянув на Елізу й одразу ж відвів очі. — Мене ввела в оману її молодість. Я вважав, що її дар — то лише витвір хворобливої уяви або ж хвастощі, притаманні багатьом підліткам. Фатальна помилка! Коли ж я, нарешті, зрозумів, про що вона намагалася нас попередити, було вже надто пізно. — Він зітхнув. — Мабуть, те, що сталося, невідворотно мало відбутися.

— Я не розумію. Ви говорите загадками, шановний Убіре.

— Ми знайшли в передгір’ях, неподалік від міста, величезну тварину. Вона наштовхнулася на гори й залишилася висіти на скелях, тяжко поранена. Червоно-чорне чудовисько зі зміями по боках.

Гумбольдт скинув угору голову:

— «Пачакутек»?

— Це його ім’я?

Гумбольдт кивнув.

— Це не тварина, а повітряний корабель, який плаває не по воді, а по повітрю. На його бортах і справді зображено змій. — Очі вченого заблищали від щастя: — Ви чули, друзі? «Пачакутек» знайшовся!

Убіре, однак, не поділяв його радості.

— Корабель? Можливо, наш звіздар помилився, намагаючись збагнути суть цієї істоти. Та в усьому іншому він мав рацію: ми — провісники кінця світу, а ваше прибуття віщує настання темної епохи.