Таємниця підземної галереї
- Автор: Колин Владимир
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Таємниця підземної галереї». Краткое содержание книги:
Основна дія розгортається в Констанці.
Відважний антифашист Павло Мунтяну через прохід, що утворився внаслідок струсу шарів грунту після бомбардування, пробирається в підземну галерею і бачить у темряві невідомого чоловіка, який тут же таємниче зникає. Юнак пильно оглядає підземелля і потрапляє в потайну комірку, де знаходить рацію і скриню з радянськими грішми.
Хто ж такий цей невідомий, який обладнав собі схованку під землею? Друг він чи ворог?
У місті точиться запекла боротьба проти фашистського гніту, якою керує підпільна група комуністів, і для успіху цієї боротьби конче потрібно розкрити таємницю підземної галереї.
В боротьбі з підступним ворогом робітники-підпільники виявляють справді нечуваний героїзм, кмітливість і винахідливість.
Твір користується великою популярністю в Румунії. Немає сумніву, що його прихильно зустріне і радянський читач.
— Я трошки затримаюсь у місті, — сказав, помітивши здивований погляд матері.
Павло давно вже був старшим у сім’ї, і мати не посміла допитуватись, куди він іде. Цей темний костюм зостався од її другого чоловіка. Жінка пригадала, з якими труднощами збирав він гроші на нього. Так і не зносив. Поліг десь на війні, і ніхто не знає, де його могила.
“За які це гріхи бог забрав у мене одного й другого чоловіка, а потім і старшого сина?” — подумала мати, дивлячись на Павла.
Сама вона була невисока, немічна і, коли сиділа на стільці, схрестивши руки, здавалась дівчинкою. Тільки лице її було старе, пожовкле і змучене.
— Ти такий же, як і Грігоре, — зітхнула мати, розуміючи, що й середульший син щось затаює від неї. — Такий самий, Павле…
Хотіла сказати, що не засне, поки він не повернеться, як не спала цілі ночі тоді, коли Грігоре ходив у якихось справах, зовсім нічого не говорячи їй. Через оті таємничі прогулянки й загинув. А тепер боялась, що загине й другий син.
— Ви лягайте, мамо, — мовив Павло. — На добраніч!
Вийшов потихеньку, щоб не розбудити Джіка і Костела. Пірнув у темряву, хоч небо було зоряним. В усіх навколишніх будиночках біля порту спали потомлені робітники. Хлопець знав, хто живе в кожному з них. З багатьма ганяв м’яча, ходив ловити рибу і лазив по крутих скелястих берегах, а тепер, простуючи сам темною і тихою вулицею, відчув, які дорогі для нього оці побілені паркани та двори, в яких він грався, будиночки на дві-три убогих кімнатки. Там, у злиднях, пройшло дитинство. Молодість минає в портових майстернях. А далі що?
Підходячи до бара, Павло ще здалеку помітив швейцара, який стояв біля затемненого входу. Портьє відчинив двері, і Павла залило яскраве світло.
— Добрий вечір! — мовив швейцар і трохи підозріливо глянув на хлопця.
Нещасний вихідний костюм! Не витримав іспиту. Юнак пройшов вестибюлем з гардеробами по обидва боки, у великих блискучих дзеркалах побачив свій погано пошитий костюм, дешевий галстук. Комір стискав йому шию.
Кельнер у фраку відчинив широкі скляні двері з намальованим на них золотим якорем, і Павло вступив до круглої зали. В колі, між чорними мармуровими колонами, на лискучому паркеті танцювало кілька пар. Далі стояли накриті сніжно-білими скатертями столи і зелені плюшеві крісла. Із стін, теж оббитих зеленим плюшем, лилося приємне світло. Труби аж верещали. В залі стояло задушне повітря, просякнуте димом і спиртом.
Офіціант, що відчинив йому двері, показав на вільний столик. Павло відмовився і обіперся в колону. Звідси він міг охопити поглядом лише частину залу. Почав оглядати танцюючих. Всі у вечірніх костюмах, жінки в декольтованих сукнях. Юнак відразу примітив двох німецьких офіцерів і високого смаглявого італійця з великим носом. Біля одного столика кілька румунських офіцерів-моряків голосно цокались чарками. У всіх чоловіків, крім молодих і гомінливих офіцерів, були мішки під очима, наче їм уже перейшло за п’ятдесят. Жінки теж видавалися дуже стомленими.
Павло пройшов уздовж столів, та незнайомця серед відвідувачів не побачив.
“А все-таки я мушу пробратися в його льох”, — промайнула в голові думка. І в цю мить здригнувся, немов через нього пройшов електричний струм. Біля столу, трошки захованого в кабіні, недалеко від буфету, на високих стільцях сиділо кілька чоловіків і дві жінки з розмальованими обличчями, схожими на маски. Там же есесівський офіцер розмовляв з якимсь паном. Хоч той був обернений до Павла спиною, та хлопець усім єством відчув, що то шпигун з підземної галереї.
Оркестр скінчив грати, танцюючі повернулися до своїх столиків, і в залі знявся різноголосий гомін. Офіцер у чорній формі встав, невідомий якусь мить подумав, потім підвівся й собі, повернувся лицем до залу.
Це був він. Павло пізнав його постать, невеличку лисину, чорне, кучеряве, зачесане назад волосся, світлі, майже безбарвні очі, вузький ніс, тонкі губи, широке підборіддя. І дуже зрадів, побачивши, що незнайомцеві, близько шістдесяти років, як він і визначив там, у підземеллі. Це шпигун.
Ось він підступив до одного офіціанта, і той щось шепнув. Павло одразу все збагнув, Кліпнув очима, наче яскраве світло засліпило його, і метнувся вперед.
— Пан Януліс? — запитав стиха.
Невідомий глянув здивовано, міряючи з ніг до голови бідно одягненого юнака, і запитально подивився на офіціанта. Той теж знизав плечима.
— Маєш щось мені сказати, хлопче? — спитав Арістіде Януліс.